Головного Отамана, алеж офіційно я рахуюсь зрадником України та поза законом.
В час нової доби відбудови України, коли голос правди та палка любов до рідною краю покликає усіх його синів, хто тільки здібний стояти вище шкурно-посадної політики, я не можу спокійно перебувати в стороні, бо тоді я був-би по почуттю свого серця дійсним зрадником, а тому сим звертаюся до Високого Правительства У.Н.Р. з проханням розглянути мою попередню діяльність, яка мала своїм завданням боротьбу з нечесним елементом армії. Для вирішення справ про зазначену діяльність я прибув від Запоріжського Корпусу до уряду У.Н.Р.
Полковник Гавришко Микола.
(Українське слово (Берлін). - 1921. - 1 липня.)
Документ № 63
Спогади Г. Макаренка про останні дні життя П. Болбочана
ПОЛКОВНИК П. БОЛБОЧАН (останній акт життя)
Написав Гр[игорій] Макаренко531
Уряд У.Н.Р. доходив кінця: не було набоїв, одягу, ліків і сам він перебував у залізничному вагоні в Тернополі. В Тернополі ухвалено післати мого брата до ЧЕХ, щоб закупив, що можливо. Брат узяв у дорогу і мене. На другий день ми були в Станиславові. Брат мав справи до Національної Ради, і мусів бачитися з політичними діячами які відбували засідання. Засідання затягнулося до пізна, а нам переказали, щоб не чекали. Ми пішли з братовою на вечеру до ресторану «Одеса» (давніше «Австрия», а тепер «Варшава»),
Елегантний ресторан з прегарною, гарно одягненою публікою, не нагадував, що переживаємо трагедію народу! В ресторані, за окремим столом одиноко задумавшись сидів полк[овник] Болбочан, коло ніг лежав його пес. Мені зразу кинулося в очі знайоме обличчя, бо я мав зустрічі і балачки з Болбочаном в Полтаві (1918 р.), але, що це дійсно полковник мене впевняла і братова, бо він бував у них у Київі. З братовою ми умовились запросити Болбочана до свого столика на шкляночку кави. Я підійшов до нього і він зразу пізнав мене; пригадали собі полтавські події і поділилися пережитими вражіннями і перейшли до нашого стола. Я не знав, що він без діла і навіть на «вигнанню», це я дізнався потім з його балачок.
Я звернувся до нього: «Пане отамане! Як же ви сидете в ресторані, слухаєте музики, нічого не робете, а на фронті всяка військова людина цінна, а ви булиб золотом під теперішню хвилю, за вами щастя і успіхи. ПРИГАДАЙТЕ Полтаву, Чернігівщину, Херсонщину — таж Болбочан орел України! Я кріпко вірю, що ви вивелиб нас з цього кута державної смерти. В такому тоні мовила до нього і братова.
Він задумався, й довго не відповідав, а далі схвильовано каже: «МЕНЕ НЕ ХОТЯТЬ ПАРТІЙНИКИ, а найбільше Петлюра, звуть мене авантурником, лагодять якийсь суд наді мною, а в таких обставинах немає можливости працювати, тим-паче у ВІЙСЬКУ». Що було, те минуло! — кажу йому. Я піду до Петлюри, просити за вас, він полтавець, земляк. Він добре знайомий мені ще з Київського з’їзду земських діячів України, я постараюсь доказати йому вашу необхідність в армії. Я ходив теж і за полковника Кудрявцева і вийшло добре, його теж далеко держали від армії, як і багатьох і вийшло добре, а чи ви маєте гірші заслуги перед Україною, як Кудрявцев?