Ген[ерал] Сальський стояв декілька хвилин мовчки, витер хусткою спітніле чоло, поправив комір мундуру, так начеб то він не давав йому дихати, розвів руками і блідий пішов до своєї кімнати.
Старшини стояли переглядаючись один на другого. Россіневич вийшов дивитися на рух війська, що відходили на позиції.
Біля начальника] зв’язку Запорозької] Групи сотника Ів[ана] Ремболовича стояв і пробував нав’язати розмову новопризначений булавний старшина для доручень Корпусу Євтимович. Обидва були псіхологами… Перекидалися між собою словами й нарешті полк[овник] Євтимович взяв під руку начальника] зв’язку цілком по приятельські, і разом з сот[ником] Ремболовичем [вийшов] з будови Штабу до міста, що вони там між собою говорили не відомо, але у своїх записках і спогадах полк[овник] Євтимович пише:
«Сотник Ремболович спершу говорив нехотя. Можна було зміркувати, що розмова, з якої він чув тільки частину, його дуже хвилювала, як і незнані йому наслідки, які наперед вгадати було не легко. Видно було й те, що він хотів би на тему почутого висловитися щиріше, але, побачивши мою близкість до отамана Сальського, не зважився. Довідавшись однак, що ми з полковником Болбочаном знайомі були давніше, та що полк[овник] Болбочан бував скілька разів у моїм домі, й відчувши, що зі мною може говорити одверто нарешті розговорився: «Полковника Болбочана Запорожці дуже люблять, та йому вірять як батькові. До от[амана] Сальського ставляться дуже обережно, бо його прислано згори тим кого не люблять. А воно чорт зна як завжди з тим було: по тому як у Кременчузі арештували полковника Болбочана — поставили на корпус «фельдфебеля», що ледве сотнею завертати може! Чорт зна що! Що морда у нього як рашпіль — дідько з ним, але ж явно до большевиків тягне, а головний йому за те нічого. (Мова йшла про ставленика Петлюри — от[амана] поручника О. Волоха). Тільки по тому як визнав совіти дали йому «по шапці» й призначили Данченка
546. Той був ні риба, ні м’ясо… Є ще тут такий Загродський — шостою тепер завертає. А був колись дяком «дзвони доїв». Це штучка! Хитрий як дідько! Зо всіма добрий, а найбільше з тими, що вгорі. І всім «ніжку підставляє», та сам помаленьку на гору вилазить! З дяка отаманом став! Бо заслуги великі має — бо бачте разом з Волохом у Кременчузі Болбочана арештував, та разом з ним совітську владу визнавав. І теж йому за це нічого. Особливо хоробрий, але наказа навіть для сотні не складе. Хоч те ще добре, що свого начальника штабу слухає — заплющивши очі все, що той йому підсуне підписує… і вдає великого полководця! Так, Сальському Запорожці ще не дуже вірять, бо прийшов згори й до гайдамаків залицяється. А ми на таких уже не раз попеклися… Побачили б Ви корпус, як ми стояли на Подонню — Ремболович при цій нагоді тяжко зітхнув — а забрали Болбочана — до дідька все пішло! Воно правда, Сальський на початку показався не погано — видно зразу, що це «воєнна кісточка». От, коли б їх так разом з Болбочаном запрягти! Та коли б ще й головний на їх поклався! Соціалістам, щоб дав «колінком» — що б аж зафурчало! Так уся б тоді Україна за Запорожцями пішла! Ви з Сальським, як бачу в добрих стосунках — Бога ради порадьте йому, що б він з Болбочаном якось разом… Тоді таку «карточку» загнемо, що через місяць в Києві будемо…»