У результаті кримське угруповання української армії, якому загрожувало роззброєння німцями, було виведене з Криму й розташоване поблизу Олександрівська.
Незважаючи на вимушене залишення завойованих позицій, Кримський похід виявив блискучий талант П. Болбочана як здібного воєначальника та продемонстрував здатність українців до творення власної регулярної армії, яка могла протистояти як більшовицькій та білій, так і німецькій арміям.
За часів гетьманування Павла Скоропадського
Державницька позиція запорожців збереглася і проявила себе під час Гетьманату П. Скоропадського. Слід зауважити, що і сам Болбочан, і його оточення не завжди розуміли дії П. Скоропадського, який опинився без підтримки основних українських політичних партій. Один із провідників Української демократично-хліборобської партії (УДХП) Віктор Андрієвський, який зустрічався із старшинами штабу Запорізького корпусу в перші дні після постання Гетьманату П. Скоропадського, у своїх спогадах згадував про тогочасні настрої українських вояків. Спираючись на слова начальника штабу запорожців полковника П. Вербицького, він, зокрема, зазначав, що «гетьманський переворот зустрінуло українське військо в більшості неприхильно, головне за те, що при перевороті було роззброєно і розпущено українські військові частини». У цьому вони вбачали страх нової влади перед національною армією і були стурбовані тим, що «влада боїться українського війська,, боїться свого народу». Старшини, за словами В. Андрієвського, їхали до Гетьмана, щоб висловити йому свої побажання: «Перше, — щоб не було соціалізації землі, а друге — щоб Гетьман боронив до останнього жовніра, до останньої краплини… жовнірської крові самостійність Української Держави» 86.
Після падіння Центральної ради до складу 2-го Запорізького полку під командуванням П. Болбочана увійшов окремий курінь Січових Стрільців, створений з числа розформованої охорони українського парламенту, яким командував Р. Сушко. Хоча Стрілецька рада відмовилась присягнути гетьманові П. Скоропадському, цей підрозділ вирішив продовжити службу в українському війську87. Включення його до складу запорожців дозволило хоча й частково, але зберегти унікальну військову формацію — Січових Стрільців — й одночасно уможливило тісні контакти між військовими Галичини та Наддніпрянщини. Дбаючи про підвищення фахового рівня кадрів полку, П. Болбочан відряджав своїх старшин для вербування військовиків розформованих галицьких частин та військовополонених галичан, які перебували у Великій Україні 88.
Навесні 1918 р. в Олександрівську, де після Кримського походу розташувались запорожці, доля зводить П. Болбочана з Вільгельмом Габсбургом — Василем Вишиваним, який командував легіоном Українських Січових Стрільців (УСС) у складі 11-ї дивізії австро-угорської армії, що дислокувався у місті. Перша їхня зустріч відбулася у середині квітня, коли запорожці звільнили місто від більшовицьких частин. Як свідчить у своїх спогадах В. Петрів, ерцгерцог Вільгельм особисто полагоджував суперечності між запорожцями, які негативно сприйняли гетьманський переворот, та австро-німецькою військовою владою, виїжджаючи з цією метою до австрійського командування 89.
З утворенням УНР й актуалізацією української проблеми у міжнародних відносинах серед політиків ширилася чутка про наміри Австрії використати ерцгерцога Вільгельма Габсбурга — командира легіону Українських Січових Стрільців — у своїх політичних комбінаціях і поставити його на чолі української держави. Після укладення Берестейського миру, коли німецькі та австрійські війська увійшли на територію України, ці поголоски посилилися. Проте навряд чи подібні плани існували в австрійських правлячих колах. Вони не мали реальної перспективи з огляду на позицію Німеччини, яка рішуче протидіяла будь-яким спробам сепаратної політики свого союзника щодо України. Після приходу до влади П. Скоропадського й утворення Української Держави про це взагалі не могло бути мови 90. Разом з тим, політичні плани, пов’язані з особою ерцгерцога, знаходили сприятливий ґрунт серед окремих українських політиків і військових, насамперед у Великій Україні.