Полтава вже в той час була оголошена на військовому стані. По відомостям розвідчого відділу, цей зїзд мав носити характер харківського. По наказу Штабу Запорозького] Корпусу зїзд був заборонений. Але лідери не дивлячись на заборону зїзд таки скликали, але він не закінчився, бо вже бої точилися з большевиками в районі самої Полтави, де був оголошений осадний стан. Чомусь на протязі десятків років за цей зїзд нападають на Болбочана ліво-есер міністр і большевик Павло Христюк і Ко і навіть останніми часами деякі з військових кіл «політики».
До цього в додаток подаю: в Полтаві господарив Директоріянський отаман Шинкар зі своїм Ревкомом, який складався з самого Шинкаря, б[увшого] Полтавського заступника голови міста соціал-демократа Косенка, матроса військової] флоти «Сашкі» Гурова, згодом кровавого коменданта Полтавської губерніяльної Ч.К.-місії та ін. Ревком цей заповнив вязниці старшинами, підстаршинами кадрів Полтавського Армійського] корпусу, чинами Державної Варти, урядовців староства тощо. До більших розстрілів ревком Шинкаря не відважився завдяки протесту німецької залоги, яка заявила ревкомові, що «вони будуть тримати нейтралітет так довго, поки представники нової влади не вжиють репресій супроти заарештованих»… Це подіяло. Одначе ревком вже не визнавав ні самої Директорії і Запорізького командування, яке
30. XII. 1918 постановило звільнити Полтаву і околиці від екстремного «правління» ревкому отамана Шинкаря у якому по донесенню розвідки перебували бувші члени Харківського ревкому. Після коротких сутичок з шинкарівцями В НІЧ З 5 НА 6. СІЧНЯ 1919 р. 2-й Запорізький полк вступив до Полтави. Під тиском ворога Штаб Корпусу і Лівобережного протибольшевицького фронту прибув 10.1.1919 р. до ПОЛТАВИ, яка з перших днів протигетьманського повстання опинилася в руках повстанчих отаманів на чолі з большевиком ШИНКАРЕМ, де найвищим Директоріянським представником був революційний комітет, якого чисто московсько-більшовицькі заклики-відозви були розліплені на стовпах, стінах будов тощо. Вони так яскраво виділялися в зимі своїм червоним не лише змістом, але й кольором.
Цей ревком складався не лише з місцевих соц[іал]-демократів, соц[іал]-революціонерів, комуністів, але [й] з прибулих з інших міст. Недаром тогочасний большевицький комфронтом, а пізніше в 1923–1925 рр. большевицький повпред В. О. Антонов-Овсієнко в Чехословаччині у своїх спогадах писав: «Под знамьона Петлюри ми отправілі все свої революціонниє комітети»… (Див[ись] Командарм Антонов-Овсієнко «ЗАПИСКИ О ГРАЖДАНСКОЙ ВОЙНЄ» Т. III). Найбільший рейвах чинив один з теперішніх організаторів бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижу і уенерівський діяч б[увший] кооператор соц[іал]-дем[ократ] з міста Лохвиці Іллія Косенко. Шинкар був якимсь воєнкомом, а Матрос Гуров — його заступником. Озброєні їхні повстанчі купи блукали по місту і грабували інтендантські магазини VІ-го Полтавського Армійського Корпусу. Возилося добро з магазинів на санях на возах і навіть так як снопи з поля пакунки з військовою білизною, одягом тощо. Прийшлося обезброювати це реввійсько. Спротиву майже не клали, зброю склали, але були такі навіть наївняки, що вимагали по 40 карбованців «добових» за роботу як їм було обіцяно коли вони «повалять гетьманський панський буржуазний уряд і проженуть німців». ГОЛОВНИМ ЇХНІМ ОСЕРЕДКОМ БУВ ХРЕСТОВОЗДВИЖЕНСЬКИЙ МОНАСТИР. Гірше було з самим РЕВКОМОМ. Прийшлося його заарештувати. Матрос Гуров втік, заявивши, що він забороняє вступати у переговори з представниками Запорізького командування, бо лише вони є дійсними представниками народу і влади. На початку ревком прийшлося посадовити до вязниці, але в обороні ревкому виступав Волох з гайдамаками, і на наказ Директорії були звільнені з вязниці. Вечором, того ж дня, Шинкар зібрав знова рештку ватаги і розпочав своє «урядування». Тоді Штаб Корпусу дав наказ поновного арешту Шинкаря доручивши вже тепер справу сот[нику] П. Дяченкові. Переведений ним обшук. Знайдено в одній кімнаті скриньки з гранатами і гроші. Було затримано 20 осіб, між ними — 2 еманціповані «дами». Випав вирок штабу. Дяченкові наказ[а]но його виконати. На цей раз Шинкар втік — правда з простреленою рукою. Крім регул[ярних] московських] частин сунулися бувші директоріянські отамани: Упир, Скиба, Чубенко, Скрипник. Упир — пізніше співробітник Кобеляцької Ч.К. Це фактично був авангард московських регулярних червоних військ. Чи притягала ці купи здобич у Полтаві, чи мали вони наказ своїх невидимих зверхників остаточно знищити запілля і відступу Запорізьців не відомо…