«…факт розстрілу Отамана Болбочана розкриває найстрашнішу язву нашого національного організму, яка починає ятритись все більше і більше на тлі знов таки класової політики і партійної нетерпимости Уряду — язву національного розкладу і рецидиву споконвічної нашої національної дезерції…»
«…оце розпорошеня, розатомізованя нашого суспільства, сполучене з безконтрольним хозяюванням в державі монопольних “партій”, грозить нам врешті не тільки державно-політичною, але й національно-культурною катастрофою. Бо всі ті честні українські працьовники, котрими держалася досі і може тільки держатися в будуччині наша національна ідея та культура, будуть в короткім часі з голоду по всяких еміграціях пропадати, — тоді коли численні на жаль грабіжники нашої державної казни, враз з пограбованим нашим народнім добром кинуться товпою до ніг всякого, хто стане твердою ногою в Україні. І коли се буде знов чужий завойовник, то хай не потішають себе деякі наші “оптимісти”, що з цих, мовляв, злодіїв на місце “чужої” зруйнованої, своя питома “буржуазія” народиться. Приклад бо нашої руїнницької боротьби клас в XVII стол. показав, що всякі того рода “оборонці черні” від “старшинського гнету”, всякі заступники “козаків нетяг”, що то “коня не мали де попасти” (в XVII столітті, на степах!), любісенько найпокірливішими рабами та “вірними холопами” чужого кулака поставали і на руїнах України розсіялися та запаніли, все що в ній було дійсно цінного на довший час викорінявши і приголомшивши…»
В’ячеслав Липинський (1920 р.).