У боях на Чернігівщині загинуло чимало найближчих соратників П. Болбочана, спільно з якими він починав творити українську армію. Полковник дуже важко переживав ці втрати і надалі не шкодував своїх сил для подальшого зміцнення бойової здатності запорожців та піднесення їх морального духу. Після того, як стало відомо, що німецька армія невдовзі залишить Україну, П. Болбочан добився урядового наказу про поворот 2-го Запорізького пішого полку на Харківщину для злиття із корпусом.
С. Шемет у своєму нарисі, присвяченому історії Запорізького корпусу, заперечує симпатії П. Болбочана до політичного гетьманського руху та його зв’язки з «якоюсь Хліборобською групою» 104. Зокрема, С. Шемет підкреслює факт візиту П. Болбочана до гетьмана П. Скоропадського незадовго до антигетьманського повстання, коли полковник намагався примирити Гетьмана із «збунтованою демократією» «для боротьби проти московсько-більшовицької і московсько-неділимської небезпеки… і звернувся до Гетьмана з проханням стати самому на чолі повстання і тим надати повстанню всенаціональний український характер» 105.
Командир 2-го Запорізького полку, як і більшість українських військових діячів, цілком усвідомлював не лише наміри Українського національного союзу повалити режим П. Скоропадського, а й спроби «москвофільських українських кругів разом з російською еміграцією на Україні, підтримані Францією» 106, ліквідувати державну самостійність України. Цілком імовірно, що П. Болбочан знав і про формування в Україні збройних загонів російських добровольців, що відбувалося з дозволу німецького військового командування та за його фінансової підтримки. Не секретом для нього були зміст та мета переговорів протофісівського уряду С. Гербеля з представниками Антанти в Яссах. Низка фактів свідчила про поширення та активізацію «єдинонеділимської» пропаганди, у тому числі й в українському війську. За таких обставин П. Болбочан разом із своїми запорожцями прийняв рішення підтримати антигетьманське повстання, маючи намір насамперед протистояти спробам утвердження російської білогвардійщини в Україні.
Намагаючись об’єктивно проаналізувати трагедію П. Болбочана, С. Шемет констатує, що «відносини до всіх… проявів загальної руїни у полковника Болбочана і в уряді Директорії були неоднакові». Як «виразник переконань відродженого національного вояцтва України», він, на думку автора, почував себе зобов’язаним обороняти державну незалежність свого народу і «в середині правний державний лад і порядок» 107.
С. Шемет робить висновок, що причиною трагедії П. Болбочана були протиріччя між силою конструктивною — державницькою й силою руйнівною — республіканською (уенерівською). Це протиріччя спочатку породило недовір’я до Запорізького корпусу з боку революційних сил, а згодом привело й до непорозуміння, яким змогли скористатися противники П. Болбочана.
Та все ж полковник ще напередодні повстання сподівався об’єднати українську революційну демократію з консервативними хліборобськими колами. Він знову відвідав гетьмана П. Скоропадського й звернув його увагу на проросійські тенденції в його оточенні, намагаючись також пояснити причини антигетьманської позиції Українського національного союзу. П. Болбочан відверто заявив Гетьману, що в разі повстання не буде його підтримувати, а виступить на боці союзу 108. Однак П. Скоропадський продовжував наполягати на тому, що для збереження Української Держави конче необхідно знайти підтримку західних кіл — навіть ціною непопулярних політичних рішень та відвертого конфлікту з Українським національним союзом.
Нарешті вже на початку повстання П. Болбочан здійснив ще одну спробу примирення П. Скоропадського із опозиційним політичним табором і звернувся до Гетьмана телеграмою, прохаючи його стати на чолі повстання і тим надати йому «всенаціональний Український характер» 109. Телеграма була сприйнята у Києва як провокація. Не можна не погодитися з С. Шеметом, який зауважив, що, на жаль, «ні Гетьманові, що хотів зберегти Державу, ні Болбочанові, що хотів оборонити принцип самостійності, осягнути того не вдалося». Перший помилився «у своїх надіях на міжнародну підтримку», другий — «в своїх надіях на розум і державну здібність української революційної демократії» 110.