Командувач Лівобережного фронту
Починаючи повстання проти Гетьмана, Директорія не мала ані чітких планів у сфері військового будівництва, спрямованих на створення регулярних збройних сил, ані послідовно розробленої воєнної доктрини. Найбільш сильними та боєздатними були лише окремі регулярні військові частини, які мали виразні традиції свідомої боротьби за українську державність. Серцевиною новонародженої Армії УНР стали Запорізький корпус під командуванням П. Болбочана та корпус Січових Стрільців Є. Коновальця. Характеризуючи перший, автори «Історії українського війська» зазначали, що до корпусу належали частини, які «мали за собою світлу традицію визвольної боротьби». На чолі їх були «досвідчені, національно свідомі й загартовані у боях старшини, між ними — велике число кадрових і чимало з вищою військовою освітою». При цьому справедливо наголошується, що в корпусі панувала зразкова дисципліна121. Так само характеризується корпус Січових Стрільців, який відзначався суворою дисципліною, високим рівнем підготовки та досвідом бойових дій.
Численні повстанські загони, які переважали в складі збройних сил Директорії, не являли собою надійного дисциплінованого війська і легко розкладалися під впливом тих чи інших політичних обставин, а особливо — більшовицької агітації. Слабо організовані маси повстанців, очолювані здебільшого самозваними отаманами, дуже швидко втрачали боєздатність і нерідко переходили на бік ворога. Дестабілізація повстанських частин за короткий термін досягла такого рівня, що загрожувала УНР опинитися без збройних сил. Українське командування практично не усвідомлювало реальний стан справ в армії. Щоб виправити таку ситуацію, 31 грудня 1918 р. воно зобов’язало командирів частин і з’єднань допускати в їхнє розташування співробітників пропагандистсько-політичного органу — т. зв. Контрольно-інформаційного відділу Головної команди УНР [9] із завданням перевірки лояльності особового складу 122. Однак подібні заходи не були ефективними. Невдовзі проти Директорії почали діяти на Одещині — отаман Заболотний, на Чернігівщині — отамани Ангел і Хименко. Командування Армії УНР змушене було висилати боєздатні частини проти вчорашніх учасників антигетьманського повстання, суттєво послаблюючи антибільшовицький фронт. 6 січня 1919 р. Головний отаман віддав наказ про розформування однієї з ударних частин Директорії — Дніпровської дивізії, очолюваної отаманом Зеленим 123.
Відомо, що виступ отамана Зеленого проти республіканського уряду спровокував начальник його штабу, колишній поручик Трав’янко, «переконаний більшовик», котрий пізніше став комісаром, а також «український комуніст» А. Драгомирецький. Обидва на зв’язку мали декілька агентів і таємна більшовицька «комячейка» із 20 місцевих більшовиків, що діяла під керівництвом отамана Шевченка. Останній згодом як більшовицький комісар став пострахом для цілої Трипільщини 124.
Слід наголосити, що тривалий час ставлення Директорії до проблеми регулярної армії мало чим відрізнялося від політики в цьому питанні Української Центральної ради. Генерал
А. Пузицький у своїх спогадах, опублікованих у часопису «За державність», зазначав, що «до кадрових старшин і далі не було довіри, їх вважали «фахівцями», хоча такі старшини й були українцями чистої води й чесними ідейно… їх підпорядковують отаманчикам, не дають їм ходу. Коли з великим зусиллям удасться їм викувати добру бойову військову частину з міцною дисципліною, отаманчики піднімають крик, що це мовляв, на московський лад, та й начальство косо поглядає» 125. Така ситуація в збройних силах УНР привела до розгулу «отаманщини», що у свою чергу вело до руйнації армії і, відповідно, не знаходило підтримки з боку кадрових командирів, у тому числі й полковника П. Болбочана.
Тож цілком зрозумілими на цьому тлі виглядають мотиви суперечностей між П. Болбочаном — кадровим військовим, відмінним фахівцем, який не міг не розуміти всю недолугість та небезпечність для армії «політично необхідних» для контролю за ним «революційних отаманів», і О. Волохом — політичним авантюрником, для якого на першому плані стояли політичні амбіції та бажання показати свою перевагу над кваліфікованими військовими спеціалістами.
9
Не плутати з Інформаційним бюро (ІНФІБРО) — одним з підрозділів військової спецслужби, який був переведений у травні 1920 р. з Корпусу військової жандармерії у підпорядкування розвідочної управи Генштабу Армії УНР з метою удосконалення структури центрального апарату військової розвідки.