За послужним списком, датованим листопадом 1917 р., та нагородним листком П. Болбочана, які зберігаються у фондах Центрального державного воєнно-історичного архіву в Москві, відомості про проходження ним воєнної служби у російській армії закінчуються лютим 1917 р. Неповним є також список боїв, у яких брав участь П. Болбочан, відсутня інформація про подальші поранення та військові посади. У зв’язку з цим можна зробити припущення, що після лютого 1917 р. внаслідок воєнних дій, переформування військових частин та їх переміщення, послужні списки офіцерів російської армії подекуди не були належним чином оформлені та доповнені, або ж після поранення П. Болбочан був госпіталізований.
В одній із перших статей про полковника П. Болбочана, написаній С. Шеметом і опублікованій у 1923 р. у часописі «ХліборобськаУкраїна», згадується про поранення П. Болбочана 4 квітня 1916 р. під Нарочем. Згодом цей факт повторювався іншими авторами у їхніх публікаціях про П. Болбочана. Однак дані послужного списку дають підстави стверджувати, що тяжкого поранення у груди він зазнав 9 квітня 1917 р., а не
1916 р. Оскільки у послужному списку згадується лише контузія 9 березня 1916 р., а подальша інформація свідчить про безпосередню участь П. Болбочана у бойових діях аж до лютого 1917 р. включно (Док. № 1), можна зробити припущення, що поранений він був все ж у 1917 р.
Висвітлюючи військову діяльність П. Болбочана у революційну добу, С. Шемет писав, що після тяжкого поранення, яке вимагало тривалого лікування, він знову повернувся до 38-го Тобольського пішого полку. В цей час частина дислокувалась під Берестечком на Волині. П. Болбочан одержав доручення реорганізувати військові поповнення, які від початку революції прибували на фронт. Вони здебільшого були погано дисципліновані, не мали достатньої військової підготовки і знаходились під сильним впливом соціалістичної пропаганди, нерідко — більшовицької. За словами С. Шемета, «це доручення дало Болбочану добрий досвід в тому, як треба боротись з анархією у війську» 5. У рукописі статті невідомого автора «Пам’яті полковника Болбочана», написаній на основі «подробиць, зібраних від близьких людей і рідні Болбочана», яка зберігається в особистому фонді Г. Степури у Центральному державному історичному архіві України у м. Львові, зазначалось, що під кінець служби в російській армії він командував запасним полком і був переведений в ранг підполковника російської армії 6. Це підвищення не знайшло свого відображення у послужному списку П. Болбочана, оскільки, як уже зазначалося, хронологічною межею документа є лютий 1917 р.
Після падіння самодержавства в Росії на всій території колишньої імперії розпочалося виділення вояків-українців в окремі формування, організація українських військових комітетів, військових клубів, рад, які беззастережно підтримали Українську Центральну раду. Масова українізація армії стала складовою українського національно-визвольного руху, важливим інструментом впливу на Тимчасовий уряд у боротьбі за національне самовизначення українського народу.
Разом з тим, у лідерів Центральної ради, які стояли на автономістсько-федералістичних позиціях, було відсутнє чітке уявлення про роль збройних сил у процесі державотворення. Звідси — орієнтація на так званий «спільний революційний фронт з російською демократією» і поборювання самостійницьких течій усередині українського руху, зокрема — серед військовиків. Найбільш послідовно цієї деструктивної позиції дотримувався лідер Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) В. Винниченко. «Не своєї армії нам соціал-демократам треба, а знищення всяких постійних армій, — зазначав він. — Не українську регулярну армію нам треба організовувати, а всіх українців-солдатів освідомити, згуртувати, організувати ті частини всеросійської армії, які складаються з українців, виділити їх в окрему групу, а групу ту конструювати так, щоб це було українське народне військо. Українська демократія повинна в сей час добре пильнувати — українського мілітаризму не було і не повинно бути й далі» 7. Подібна позиція не могла знайти підтримки у професійних військових з чіткою національно-державницькою орієнтацією, до яких належав і П. Болбочан.
Свою діяльність в українському військовому русі П. Болбочан розпочав під впливом подій, пов’язаних з 1-м Українським полком ім. Б. Хмельницького, який прибув на фронт і увійшов до складу 5-го корпусу російської армії. Уривчасті згадки про цей період діяльності П. Болбочана знаходимо у спогадах полковника М. Середи «Отаман Болбочан» та статті С. Шемета. Останній зокрема писав, що богданівці прибули на фронт без всякого майна та зброї і були взагалі неприхильно зустрінуті російськими військовими. Під командою П. Болбочана на той час перебував обоз 5-го корпусу і, скориставшись цим, він допоміг богданівцям організуватися й укомплектуватися 8. Захоплений поширенням національної свідомості серед вояків-українців, П. Болбочан розпочинає формування з вояків 5-го корпусу окремої національної військової частини. Значною мірою допомогу новому формуванню надавав 15-й Сандомирський прикордонний полк, більшість якого складали українці. Робота велася за несприятливих організаційних умов та відверто ворожого ставлення до намагань українців творити національні військові частини як з боку військового командування, так і з боку солдатських рад. Після тривалих перепон та зволікань 4 листопада 1917 р. Генеральне секретарство військових справ видало наказ про формування 1-го Українського республіканського пішого полку [6] при 5-му армійському корпусі. Командиром полку 22 листопада 1917 р. було призначено П. Болбочана 9. 10 грудня 1917 р. у Волочиську П. Болбочан вживає заходів до українізації цілого 5-го армійського корпусу, які, однак, зазнали невдачі 10. 12 січня 1918 р. «Робітнича газета» (4.226) повідомила про те, що формується «полк Української Республіки». У повідомленні зазначалось про необхідність «збудувати міцну військову частину на підвалинах розумної дисципліни, по зразку армії західно-європейської». Вказувалося, що полк вже має свій статут, командира полку — капітана П. Болбочана і подавалась адреса вербувального пункту (Київ, вул. Михайлівська, готель «Ялта», кімната 27). На момент формування полк нараховував 5 тис. чоловік 11.
6
В інших джерелах подаються такі назви полку: 1-й Український народно-республіканський полк (ЦДІАЛ. — Ф.760, оп.1, спр.32. — Арк.25), Республіканський піший полк (Дорошенко Д. Історія України. — т.1. Доба Центральної ради. — К., 2002. — С.236) та полк Української Республіки (Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 — грудень 1918. — Київ-Філадельфія, 1995. — С.344).