У добу Центральної ради
Перебуваючи у Києві, П. Болбочан, завдяки старанням П. Макаренка — колишнього комісара 1-го Українського республіканського полку, — потрапляє в оточення військових, які тісно співпрацювали з Українською партією соціалістів-самостійників (УПСС). До цього оточення належали відомі українські військові діячі Ю. Капкан, О. Греків, І. Полтавець-Остряниця та ін. Як згадував згодом гетьман П. Скоропадський, наприкінці грудня 1917 р. на запрошення Павлюка (командира Київського полку Вільного козацтва) він прибув на засідання самостійників, у якому брали участь, крім уже названих осіб, брати О. та П. Макаренки, С. Остапенко та П. Болбочан. «Вони чомусь вважали, — зазначав П. Скоропадський, — що козацтво повинно йти з ними». Саме з цією метою й запросили Павла Скоропадського — як отамана Українського вільного козацтва. «Нічого на цьому засіданні особливо цікавого не було, — писав він у своїх «Спогадах», — головним чином вони обговорювали питання про необхідність добитися зміни Порша». Але натомість вони висували, на думку П. Скоропадського, зовсім непідходящу кандидатуру П. Болбочана. Майбутній гетьман вважав плани присутніх «зовсім невідповідними реальним умовам» 16.
Аполітичність П. Болбочана наприкінці 1917 р. — на початку 1918 р., відсутність у нього чіткої політичної орієнтації констатував у своїх спогадах «Записки непокірного» полковник Армії УНР В. Прохода. Характеризуючи, зокрема, позицію О. Осецького — майбутнього Наказного отамана Армії УНР (1919 р.), — він відзначав його схильність до «модної псевдосо-ціалістичної демагогії». Посилаючись на свідчення полковника А. Пузицького, В. Прохода зазначав, що в 1917 р. й сам А. Пузицький, і П. Болбочан «по своїй аполітичності ніяк не могли зорієнтуватися в революційних подіях», тоді як «Осецький приятелював з ними та давав практичні поради, як, визнаючи себе українцями, не залишитись поза загальною чинністю» 17.
Як уже зазначалось, козаки 1-го Українського республіканського пішого полку деякий час перебували у складі 5-го корпусу, що дислокувався в Проскурові. Після розгрому полку з наказу корпусного солдатського комітету в грудні 1917 р. вони попрямували до Києва, куди дісталися лише в січні 1918 р. напередодні наступу військ М. Муравйова 18. Тут на їхній основі було сформовано Республіканський курінь, який налічував близько 500 чоловік і входив до Сердюцької дивізії. На чолі цього куреня П. Болбочан брав участь у придушенні січневого повстання більшовиків у столиці. Під час боїв у Києві Республіканський курінь, яким командував П. Болбочан, на думку деяких сучасних дослідників, був «досить потужною силою добровольчої формації». Він складався переважно з мешканців Києва — гімназистів, студентів, інтеліґенції, свідомих українських офіцерів та дуже незначної кількості вільних козаків 19. Ряд епізодів, які характеризують звитягу Республіканського куреня, подає у своїх спогадах полковник М. Середа. Згадуючи сутички у Царському саду, він писав: «Бої набрали остроти і завзяття. Декілька разів Болбочан ставив нас на ноги і кидав в атаку, але ж упертими контратаками більшовики вертали свої позиції. 4–5 годин тривав непевний стан і врешті-решт демаркаційна лінія лишилася надвечір на середині саду» 20.
Невдовзі Республіканській курінь під керівництвом П. Болбочана був реорганізований у 2-й Запорізький піший курінь та приєднаний до Окремого Запорізького загону, командиром якого тоді ж — у лютому 1918 р. — був призначений генерал К. Прісовський 21. П. Болбочан виконував обов’язки помічника командувача загону. Завдяки особистій вдачі, хисту професійного військового й талановитого командира він мав незаперечний авторитет серед вояків. У статті «Полковник Петро Болбочан і його останні дні» відомий український військовий діяч В. Євтимович писав, що він «належав до тих природжених вояків-митців, чи як їх на старому Запоріжжі називали «характерниками», які вміють підбивати насамперед серця підлеглих їм вояків — уміють прив’язати їх до власної особи, а цим самим і до справи, якій самі служать». «Такий люблений підвладними командир — митець, — зазначав далі В. Євтимович, — спроможен повести своїх вояків на найнебезпечніше воєнне підприємство, як то говориться, «в огонь і воду», для такого командира нема слова «не можу», саме з таких вояків — митців виробляються полководці великих форматів» 22. Вочевидь у період реорганізації та поповнення Республіканського куреня під командуванням П. Болбочана було закладене основне ядро майбутнього Запорізького корпусу. Українські вояки, що прийшли до лав цього військового підрозділу навесні 1918 р. та склали кістяк однієї з найбільш дисциплінованих та професійно підготовлених військових частин української армії, назавжди зберегли вірність своєму командиру; згодом, в тяжкі роки еміграції, вони утворили в пам’ять про нього Товариство запорожців ім. полковника Петра Болбочана.