Варто згадати, що після повернення Центральної ради до Києва розпочався новий етап національного військового будівництва. Наприкінці лютого наказом О. Жуковського були розпущені всі партизанські загони 42. Основою організації військових частин фактично залишався закон «Про створення Українського народного війська» від 16 січня 1918 р., який передбачав заснування міліційної народної армії. Однак частини, що вели бойові дії проти більшовиків, зводились у добровольчу «Осібну армію», статут якої був затверджений тоді ще в. о. міністра військових справ О. Жуковським наказом ч.21 від 10 лютого 1918 р. Статут передбачав негайне розформування «Осібної армії» після закінчення бойових дій 43. 22 березня 1918 р. було оголошено текст військової присяги 44. З метою унормування службових відносин в армії 27 березня 1918 р. наказом О. Жуковського вводилися військові звання для українських збройних сил. Усім старшинам наказувалось «негайно пристосувати свої ранги до тих посад, що вони посідали». Цим документом, зокрема, офіційно підтверджувалося військове звання полковника на посаді командира полку 45.
Уже в ході переформування «Осібної армії» у регулярні військові частини за рахунок розгортання в полки та дивізії Січового, Гайдамацького та Запорізького загонів 12 березня 1918 р. Генеральним штабом Армії УНР було прийнято рішення вивести Запорізький загін під командуванням генерала З. Натієва зі складу добровольчої «Осібної армії» та за рахунок поповнення реорганізувати його у Запорізьку дивізію [8]. У складі цієї дивізії був сформований Запорізький піший полк під командуванням П. Болбочана 46, який, за підрахунками Н. Авраменка, налічував 2600 багнетів, 80 шабель і 10 кулеметів 47. За свідченням Б. Монкевича, дивізія на 80 % складалася з офіцерів колишньої російської армії 48.
У березні 1918 р. в ході боїв проти більшовиків запорожці звільнили цілу низку міст та сіл Полтавщини (Гребінку, Лубни, Ромодан, Полтаву та ін.). У цих боях українським частинам протистояли не лише червоноармійські загони, але й добре озброєні та гарно вимуштрувані чехо-словацькі відділи та матроські більшовицькі частини. Останні відрізнялися особливою жорстокістю. Запорожці, як правило, йшли в авангарді німецьких військ. Траплялося так, що полковник П. Болбочан особисто вів своїх вояків у бій. Більшовицька преса тих днів згадувала «сильний отряд запорожских войск под командой старорежимного царского генерала Болбочана». За цього «грізного супротивника радянської влади» (живого чи мертвого) більшовики обіцяли 50 тис. карбованців 49. У цей же період з метою ліквідації П. Болбочана до Запорізької дивізії неодноразово засилались більшовицькі агенти, двоє з яких здійснили замах на полковника, на щастя — невдалий 50. Російські добровольці, в свою чергу, також винесли полковнику смертний вирок: у Харкові білогвардійські офіцери організували на нього замах 51. Про останнє згадував сам полковник (Док. № 10), а також писали у своїх працях М. Середа, С. Шемет й І. Мазепа. Нещодавно віднайдені документи денікінської контррозвідки підтверджують, що постать П. Болбочана була в полі зору не лише більшовицьких, але й білогвардійських спецслужб 52.
Навесні 1918 р. українська армія, при підтримці німців, продовжувала переможний наступ. Аналізуючи наступальну операцію Запорізької дивізії, Б. Монкевич називав дві причини, які сприяли успіху. На його думку, визначальним був наступ «широким фронтом по головних залізних лініях, які ведуть в глибину краю, з наміром не дати ворогові можливості ні втекти з операційного поля, ні зробити де не будь більший центр для затримання наступу». Не менш важливим був і той фактор, що навесні 1918 р. Червона армія, яка тільки-но була створена, за словами Б. Монкевича, ще не мала «справжнього командного складу, уявляла з себе розбійничі, розпутні банди, які цілком природно не могли протиставитись ні дисциплінованим та компактним масам германських військ, ні молодій патріотично настроєній українській армії» 53.
8
Запорізька дивізія підлягала Міністерству військових справ УНР. В офіційних звідомленнях цього Міністерства і на сторінках тогочасної преси вона часто згадується під назвою «Бригада Натієва» (Див. Монкевич Б. Вказ. праця. — С.36, 42). В літературі трапляється також інша назва — Республіканський курінь під командуванням П. Болбочана.