Але того, що сказав Височан, було досить, щоб розвіялись всі її сумніви та підозри.
— Мабуть, пан Семен поспішає до Березівки, а сюди заглянув по дорозі? — лукаво нагадала гостеві його власні, сказані під Чернієвом слова.
— Не вгадала, Оксано, — заперечив Семен. — Про Березівку я вигадав…
Дівчина засміялася, весело позирнула на гостя й зашарілася. Од того погляду Семен відчув у душі дивний щем. Чого ж він був спокійним під час зустрічі з Зосею? Правда, йому було приємно в товаристві тієї вродливої шляхтянки, але серце мовчало. А тут — заговорило… І хай Оксана — кріпачка, не у пишних шатах, як Зося, а в старенькій спідничині…
Оксана, ніяковіючи, запросила Семена до господи, і за хвилину він сидів уже в світлиці за столом.
– Ідучи сюди, я думав про різне, Оксано, — признався дівчині. — Сумні думки приходили до голови. Гадав, що зустріну тебе зажурену серед мертвих згарищ. Отож, як побачив тебе гожу, ніби квітка, то в душі аж щось заспівало.
Оксана рвучко, ніби когось виглядаючи, повернулася до віконечка, ховаючи радість і збентеження. Глузує Семен чи правду мовить? Називає її квіткою. Мабуть, глузує. Бо яка ж то квітка, що й босонога, і в простій полотняній сорочці, і в полинялій, колись голубій, хустині?
А може, не глузує? їхати півднини, томити себе та коня, щоб посміятися з бідної кріпачки…
Дівчина аж злякалася власних думок і здогадів. Щоб приховати хвилювання, силувано посміхнулася:
— Того квіту — по всьому світу. Ще й у шовках та оксамитах.
— Не поможуть рум’яна, коли дівка погана, — нагадав відому приказку Семен.
— Кріпачці не треба вроди, — посумніла раптом дівчина. — Аби руки здорові… Ось пан Семен згадував, що наше село ніби мертве. Я щодня плачу, як подивлюся на згарища, як згадаю про людей, яких уже немає. Одних татари зарубали, інші втекли від пана Закревського шукати кращої долі і ніколи сюди вже не повернуться. Вуйко Яким з вуйною та хлопцем теж утекли, — зрадила таємницю. — Казав, що гірше ніде йому не буде. Далеко подався- аж у степи біля Січі. Там і панів немає, і татари рідко появляються, бо козаків бояться. Там воля, Семене, — вперше не назвала гостя «паном». — Воля! — повторила збуджено. — У селі навіть половини людей не залишилось. А хто залишився, той зараз для пана Закревського новий двір будує. У кожній сім’ї тільки хтось один може зостатися дома. Мама також там. Але ми щасливіші за інших. І хата вціліла, і навіть корова в хліві збереглась. Не встигли татари запалити наш кут.
Стукіт кінських копит і скрип воріт перебив розмову. У дверях з’явилося вусате сердите обличчя Закревського, а за ним бородате — конюха.
— Пся крев, а це що за амури у будній день! — не пізнаючи Семена, вирячився на нього й Оксану поміщик. — Ану, гайда на панщину, дівко! А ти хто такий, що моїх дівок баламутиш? — звернувся до Семена.
— Шляхтич, як і вацьпан!
Закревський, який тільки тепер уважніше приглянувся до Оксаниного гостя, вражено покосився на нього і повів долонею по чолу, щось пригадуючи.
— Ей, стривай же! — вигукнув збентежено. — Чи вацьпан — не син Гната Височана?
Семен не відповів, а тільки мовчки кивнув головою.
— Чекали ми вацьпана до себе в гості, а він ось куди вчащає,- посміхнувся криво Закревський, і в його голосі забринів глум, докір і образа. — Що кому миліше. Батько вацьпана та й сам вацьпан вирятували мене і сина з татарської неволі, а тому прошу забути наше маленьке непорозуміння, що оце тут сталося, — простягнув гостеві руку. Семен на мить завагався, але простягнуту до згоди руку прийняв.
— Гей, гей! Яка гарна пора — молодість, зітхнув, згадавши минуле, Закревський. — Мабуть, на те дає її господь, щоб люди кохалися. То не гріх, ані не сором, — додав швидко, помітивши збентеження молодих. — Я теж знаю, що таке любов, — посміхнувся, сідаючи, мабуть вперше у житті, на просту лаву в кріпацькій хатині. — Раз рисака до смерті загнав, так до своєї єймосці квапився. Але бачу — у моїх Братківцях швидко заграють музики, — позирнув лукаво на Оксану. — Дівка — моя кріпачка, — несподівано нагадав молодим жорстоку дійсність. — Але хай вацьпана це не турбує. З Закревським завжди можна домовитися, — порадував Семена. — Поговоримо, сторгуємось, я викуп — у кишеню, а вацьпан — дівку за руку й до церкви.
Семен, слухаючи Закревського, не знав, чи сердитись на поміщика, чи дякувати йому. Та все ж юнак у душі гаряче бажав, щоб віщування Закревського збулися.
— До весілля, дівко, сиди дома і готуй віно, — ласкаво звернувся до Оксани Закревський. — А тепер залиш нас удвох, бо я маю з паном Семеном обговорити важливі справи.
Оксана тихо вийшла з світлиці. На душі в неї було так радісно і легко, ніби їй уже подарували волю.
Залишившись удвох з Семеном, Закревський не квапився розпочинати розмову. Узявся зосереджено набивати люльку. Був злий на Семена, що той задля дівки-кріпачки знехтував його дочкою, його домом, його старим гербом і шляхетством. І хто, власне? Вчорашній хлоп, який мало чим різнився від кріпака, бо хоч і нобілітований, але підлонароджений, він мав менше прав від усякої рукодайної голоти. Ображений шляхетський гонор не міг того забути, ані простити.
То з вини Агати і Зосі спіткав його, Закревського, такий афронт. Вони так вихваляли галантність і вченість цього хлопа, що він їм повірив. Навіть разом з Агатою снував всякі плани, зв’язані з Зосею, Семеном і пустищем, що ген за Братківцями.
Там — ліси, сіножаті та орна земля. Половину Зося одержала б у посаг. Заселивши пустище, цей хлоп відразу став би власником гарного маєтку. Посесіонатом… Але тепер хай нарікає на себе. Якби навіть на коліна перед ним ставав, то він, Закревський, не оддасть за нього своєї дочки. Нехай собі одружується з тою дівкою, але спершу мусить заселити пустище, викорчувати ліси, перетворити кущавину в родючу землю. З таким посагом Зося найде достойного нареченого. Височану за це він пообіцяє зо два лани. Таки використає хлопа, помстить йому за образу.
Семен, не знаючи, чого хоче від нього поміщик, мовчав і собі. Приходили різні здогадки. Закревський потребує грошей на будову нового дому. Мабуть, хоче щось продати, бо знає, що у Височанів знайдуться дукати. Може, який родинний клейнод, що зберігся од татар, може, лан[17]? А може, говоритиме про викуп Оксани? Бідна дівчина так прагне волі…
— А скажи, вашмосць, скільки у батька ланів? — озвався несподівано Закревський.
— Для нас досить, — відповів Семен. — Півланка під плугом і стільки ж сіножаті.
– І пан Гнат тим удовольняється? — з недовір’ям покрутив головою поміщик. — Такий славний муж, а сидить на півланах, як дрібний загродовий, — співчутливо позирнув на Семена. — На такій посесії не розбагатієш, самому треба ходити за плугом.
— Поляки хваляться, що їх П’яст[18] також ходив за плугом, а П’ястиха ткала на кроснах, — нагадав Закревському Семен.
— То вигадки ксьондзів, — розсердився Закревський. — Не вір, вацьпан, тому. Чи він бачив князя, воєводу, каштеляна або посесіоната за плугом? До плуга є хлоп. Вацьпан у школах також не вчився ходити за плугом. Кожний робить, що йому бог призначив. Але я не для того залишився з вацьпаном, щоб побалакати з ним, хто має орати, а хто керувати державою. Того вашмосць у школі на філософії наслухався. Я маю справу до батька вашмосці. Як прийдемо до згоди, то обидва на тому скористаємо. Мені прибуде новий маєток, а панові Гнатові два лани. Може, навіть два з половиною. Закревські не скнари. Вацьпан, бачу, не здогадується, що я маю на думці,- посміхнувся. — Йдеться про пустище, що між Братківцями і Березівкою. Там його добрих двадцять ланів, але без людей хліб не зародить. Вацьпан, певне, дивується, що я не переселив частину кріпаків з Братковець. Розумний господар так не робить. Тоді ні тут, ні там не буде добра. У Братківцях землі, сіножатей та пасовиськ також біля двадцяти ланів, — похвалився гордовито. — У жнива завжди женців бракувало. Я не раз наказував при місячному світлі жати. Не знаю, що зараз робитиму, — аж схопився руками за голову. — Кріпаків вдвоє менше стало. Одних татари вбили, інші втекли. Ну, вже як спіймаю якого втікача, то на пострах іншим звелю батогами до смерті зашмагати.