Розбудив Семена голосний переклик півнів. Рвучко схопившись з постелі, він припав до шибки.
Над землею стояв рожевий світанок. Батько, заглядаючи у маленьке дзеркальце, голився біля криниці і розмахував бритвою, ніби шаблюкою. З Комарова прибула саме зміна гінцям-вікторівцям, і ті не кваплячись збиралися додому. Мама видоїла корів і несла в хату двоє відер молока, що повнились білою піною. У стайні, ніби нагадуючи, що пора в дорогу, заіржав Султан, здобичний татарський жеребець, і Семен почав швидко вдягатися.
Великий, як цибулина, срібний годинник, що його подарував Семенові батько, показував вже восьму годину, як ватажок вирушив з сином у дорогу. Разом з Височаном їхали його два приятелі-побратими: загродовий Гриць Барицький та вільний селянин Марко Дудник. Обидва розумні та бувалі, вони не раз допомагали своєму ватажкові порадою і шаблею. Барицький та Дудник були письменні, і тому Височан узяв їх за свідків своєї розмови з поміщиком. Згодом своїми підписами в земських книгах вони мали ствердити умову ватажка з Закревським.
Результату розмови і торгу за Оксану Семен повинен був чекати у Ковальчуків.
Сонце вже звернуло за полудень, як вершники прибули до Братковець. За тиждень, що минув з часу, як тут побував Семен, у селі де-не-де прибавилось злиденних землянок і хижі. Зате там, де ще недавно чорніли руїни поміщицького будинку, землю вже було очищено від згарищ, і понад два десятки чоловіків жваво працювало під наглядом самого Закревського. Одні копали фундаменти під нову будову і вивозили землю, інші розпилювали тільки-но привезені товстенні дубові колоди, треті, у яких збереглися вози та коні, возили камінь та пісок. У глибокій ямі кипіло вапно — його довгими дерев’яними кочергами перемішували виснажені, мовчазні жінки. По всьому видно було, що поміщик задумав побудувати новий будинок, ще більший і кращий від спаленого татарами.
Закревський, довгов’язий і вайлуватий, вештався серед людей, підганяв знеможених лайкою та нагаєм. Побачивши гостей, він ніби засоромився своєї поведінки і, кинувши нагай гайдукові, поспішив їм назустріч.
— Го-го! Кого я бачу! — зрадів, стискаючи руку ватажкові, який саме сплигнув з коня. — Сам славетний приборкувач татар, який врятував мене од ясиру!
Привітавшись з ватажковими супутниками, вів далі:
— Ось до чого дожився на старість Закревський, — поскаржився ватажкові. — Навіть солом’яної хлопської стріхи над головою нє має.
— Тут швидко палац виросте, — Височан показав на кріпаків, що ні на хвилину не відривались від праці.
— Ей, коли то буде? — сердито махнув рукою Закревський. — Та й хто будуватиме? У Братківцях до татарського нападу було біля двохсот працездатних кріпаків, а зараз їх менше половини. Одних татари повбивали, інші розбіглися. Дурні! Гадають, що знайдуть ліпшого пана, — глумливо засміявся. — Але сядемо отам під деревом і погомонимо у затишку, — показав на стару липу в кутку подвір’я.
Сонце пекло, піт заливав людям очі, але Закревського це не турбувало.
— Ворушаться, як мухи у дьогті. Старого управителя вбили татари, а новий тримає руку за хлопами, і я мушу наглядати та працювати за двох. Вашмосць знає од сина, яку справу я маю до нього, — звернувся до ватажка. — У мене за Братківцями понад двадцять ланів пустища, але користі від нього немає.
— Без кріпацького поту земля не вродить, — кинув, буцімто байдуже, Дудник.
Закревський з підозрою глипнув на гостя, не знаючи, як поставитися до його слів, які можна було тлумачити по-різному.
— Без праци нема колачи[21], — зм’якшив сказане Дудником. — Бери, вашмосць, пустище, засновуй осаду, і обидва матимемо калачі,- посміхнувся доброзичливо до Висо- чана. — За осаду одержиш два з половиною лани та довічне війтівство. Таке добро не щодня трапляється, — додав, ніби робив ватажкові надзвичайну ласку.
— Вашмосць називає пустище добром? — здивувався Барицький. — Та їх у нас на Підгір’ї скільки завгодно, а буде ще більше.
— Не розумію, — знизав плечима Закревський. — Я, навпаки, гадаю, що скоро їх заселять і земля зросте в ціні.
— Хто їх заселятиме? — посміхнувся з глумом Барицький. — Народу не прибуває, а весь час меншає. Одних татари вигублюють, інших морова пошесть косить. Куди не поглянь — скрізь згарища, руїни і зарослі бур’янами села.
— Проворні та сміливі подаються на вільні землі або на Січ, — докинув від себе Дудник.
— Вашмосці переборщують, — незадоволено заперечив Закревський. — Одні вмирають, а інші народжуються. Хлопська порода живуча… Отже, — знову почав про осаду, — маючи кількох кріпаків, на двох з половиною ланах можна жити заможно. Вацьпан колись ще подякує за моє добро, — звернувся до Височана.
— Староста має таке ж пустище біля Боднарева, — озвався ватаг, який досі мовчав. — Він дає мені за осаду три лани.
Закревський нервово завертівся на лавочці. Але, лютуючи в душі на Височана, поміщик у той час розумів, що ватага не можна зарахувати до звичайних осадчих. Цей напівхлоп, напівшляхтич як уже візьметься за діло, то напевно доведе його до кінця і не злякається самого Куропатви. Він не тільки зуміє оборонити осаду та поселенців від посесіонатів, але й захистить околицю від ординців. Та й староста не такий дурний, як про нього кажуть, і нині чи завтра добавить ватажкові півлана або й лан. А тому треба поспішати, щоб опісля не говорили про Закревського, що «розумний поляк після шкоди».
Він не допитувався, чому Височан відмовився заснувати осаду в Бондареві, вважаючи за розумніше повернутись до своєї справи.
— Згода, вашмосць! — по-панібратськи поклав ватажкові долоню на плече.- Іншому стільки не дав би, але вацьпанові даю три лани, бо знаю, хто на що заслуговує. Мосці панове будуть свідками нашої умови, — звернувся до Барицького і Дудника. — Правду кажучи, хто має справу з Закревським, той свідків не потребує,- напиндючився, як індик. — Шляхетське слово — наче кремінь. Нові поселенці, як велить звичай, десять років не одроблятимуть панщини і не платитимуть данини. Ще й одержать деревину на будову. Опісля панщина буде такою, як у Братківцях — чотири дні на тиждень. Пустища є понад двадцять ланів. Три вашмосць візьме собі, а решту землі поділить на дві рівні частини. Одну для поселенців, одну для мене. Землю даю їм безплатно, але за ліс на будову повинні мені заплатити або одробити. На нього завжди є купці. Гданські поташники та вуглярі аж сюди приїжджають по дерево. Отже, згода?
— До згоди ще далеко, — холодно заперечив ватажок.
— Вацьпан не вдовольняється трьома ланами? — жахнувся поміщик.
— Я такого не казав, — застерігся Височан. — Але зараз ідеться не про лани.
— Не розумію, чого, власне, вацьпан ще хоче? — здивувався Закревський.
— Панщини для поселенців не хочу, — пояснив спокійно ватажок. — Не хочу, щоб кожного ранку гайдук стукав їм у віконце, — додав твердо.
Поміщик як ужалений схопився з лавочки і витріщив на ватажка очі.
— Вацьпан жартує чи мовить поважно? — вигукнув обурено. — То навіщо мені така осада, як хлопи не відроблятимуть панщини? А хто ходитиме за плугом? Закревський? А може, пан Височан наміряється заселити осаду сенаторами? — Зареготав злісно.
— Обійдемось і без них, — махнув зневажливо рукою ватажок. — Вони такі до роботи, як віл до карети. Осаду засную на волоському праві.
— Вето! Не позвалям! — верескнув люто Закревський, забуваючи, що він не на шляхетському сеймику в Галичі. — То є порушення наших шляхетських прав. Панщизняними я розпоряджаюсь, як захочу, а посади хлопа на волоському праві, ще й закріпленому у земських книгах, то опісля на панщину його вже не заженеш. Хлопство бунтується, покликається на якісь закони і навіть хапається за зброю. Та й прибутків значно більше од панщизняних, ніж од волощуків.
— На Підгір’ї волоських осад уже чимало, — нагадав поміщикові Височан.
— За дурнів не відповідаю, — буркнув Закревський.-
І не розумію, чого вацьпан наполягає на Волощині?
— Для добра нашої справи, — запевнив Закревського ватажок. — Поселенці десятою дорогою обминають панщизняні осади і шукають волоських. Остогидла народові панщина. Як почують, що ми засновуємо панщизняну осаду, то ніхто сюди не загляне. Пустище як стоїть, так і стоятиме без хісна.