— Пся крев! — буркнув Закревський, не знаючи, що відповісти.
Височан, безперечно, мав рацію, і поміщик не знаходив розумних доказів, які переконали б ватажка та свідків, що вони помиляються.
— Якби вашмосць був посесіонатом, то заговорив би інакше, — закинув гостеві нещирість.
— Вацьпан погано мене знає,- образився Височан. — Посесіонат візьме своє з народу чиншами[22], а люди все ж матимуть крихту волі.
— Народ… воля… — роздратовано передражнив ватажка Закревський. — Так говорити не личить шляхтичеві. Хлоп створений на те, щоб працювати для свого пана, і баста!
— Воля вацьпана, — здвигнув плечима Височан, встаючи з лавки.
— Ей, стривай же, вашмосць! — злякався поміщик. — Куди квапитись? Адже таких справ не вирішують за один отченаш.
Закревський будь-що прагнув порозуміння з ватажком — кращого за нього осадчого не знайти. Без Височана пустище і далі лежатиме облогом. Можна продати гданським купцям ліс, узяти тисячу дукатів, але хто його рубатиме, як немає людей? А притисни хлопів, які залишились, ще міцніше, то втечуть. Чорт забери! Хай цей хлопський ватаг засновує осаду на тому проклятому волоському праві, а далі буде видно. Помаленьку можна буде взяти поселенців до рук і, домовившись з Височаном, запровадити панщину. Але хосен від них має бути вже зараз. За кожне дерево на будову поселенець мусить зрубати та обчистити ще два дуби для гданських поташників. Так і вовк буде ситий, і коза ціла.
— Височан переміг Закревського! — засміявся нещиро. — Засновуй, вашмосць, осаду хоч на татарському праві, аби тільки земля не марнувалась.
— Тепер можна вдарити й по руках, — запропонував хитро Дудник.
— Хлопський звичай, — скривився Закревський.
Поміщик не сумнівався, що цей небажаний гість — або вільний селянин, або навіть кріпак, і таке панібратство підлонародженого глибоко обурювало і ображало його шляхетську гордість.
— Шляхта такі справи запиває венгжином, — натякнув Дудникові. — Але я також не проти старовини, звичаїв предків, — додав квапливо, помітивши на обличчі ватажка незадоволення.
Обмінявшись потиском руки з Височаном і Барицьким, Закревський нерадо, двома пальцями доторкнувся долоні Дудника. Але гість, шануючи старовину, з такою силою вдарив долонею об м’яку долоню поміщика, що той аж скреготнув зубами з болю та досади.
— У вацьпана така тверда долоня, ніби ніколи не випускала ціпа, — озвався з глумом.
— Коли ціпом махати, а коли шаблею рубати, — не образився Дудник, але в голосі зазвучало щось зловісне.
Закревський спересердя смикнув вуса. Він давно вже помітив, що Дудник, як кожний селянин, настроєний ворожо до посесіонатів і про шаблю згадав неспроста. Але з уваги на Височана поміщик прагнув уникнути суперечки.
— Пора нам у дорогу, — запропонував побратимам ватажок. — Про подробиці домовимось наступного разу, — звернувся до Закревського.
— Це вже як вашмосць бажає,- не заперечив поміщик. — Тільки не гнівайтесь, що відпускаю вас під ніч та ще й голодними. Зараз я й сам тиняюсь по добрих сусідах.
Його збентежило, що ватаг ні словом не згадав про Оксану. Мабуть, Височани не так дуже й цікавилися цією дівчиною, як він гадав, а це перекреслює його плани.
— Аби тільки гніву було між нами, — посміхнувся з ледь помітним глумом Височан. — Заночувати можемо у Ковальчуків.
— Я про таку шляхту не чував, — вдав Закревський, що не знає, про кого мова, але його обличчя враз повеселіло.
— На світі, вашмосць, є не тільки шляхта, — нагадав поміщикові Дудник. — Народу куди більше. А Ковальчуки — кріпаки. Мама і дочка. Дівчину звати Оксаною.
— Я, пане Дудник, не парубок, а старогербовий шляхтич і хлопськими дівками не цікавлюсь, — холодно позирнув на небажаного гостя поміщик, радий, що може поглумитись над ним. — Це, мабуть, ті кріпачки, у яких я застав сина вашмосці? — звернувся з запитанням до Височана. — Гадаю, що скоро матимемо у Братківцях весілля, — підморгнув лукаво ватажкові.
— То вашмосць женить сина? — вдав, що не зрозумів натяку Височан. — Чи віддає дочку? — поцікавився далі, радий, що розмова про Оксану почалася якось сама собою.
Закревський незадоволено засопів.
— Вацьпан мене не зрозумів, — заперечив холодно. — Йдеться про весілля вацьпанового сина з дівкою Оксаною.
— Вашець так гадає? — здивувався ватажок.
— Як молоді кохаються, то неважко угадати, чим це закінчиться, — засміявся вдавано доброзичливо Закревський.
— Сина я посилав до Ковальчуків не для кохання, а у важливій справі.
— Невже вашмосць знав їх раніше? — здивувався поміщик.
— Замолоду, — хитнув головою ватажок. — Ковальчук став мені колись у пригоді. Можна сказати, врятував мені життя. То давня подія, і не хочу зараз про неї розповідати. Так якось склалося, що йому самому я не встиг заплатити добром за добро.
— Твоя вина, Гнате, — дорікнув ватажкові Дудник.
— Сам знаю, — зітхнув сумно ватажок. — Оце після татарського нападу на Братківці я послав сина, щоб довідався, як живуть Марія та Оксана та чим би їм допомогти.
Поміщик з досади вдарив чоботом каменюку, що валялась під ногами. Його здогадки знов не підтвердились.
— Викупи їх, Гнате, — порадив несподівано Дудник.
І він, і Барицький вмить здогадались, для чого ватажок вигадав історію про Ковальчука.
— Справді, Гнате, — підтримав Дудника Барицький. — Не забувай, що Ковальчук врятував тобі життя і ти ще й досі перед покійним у боргу.
Гнат, ніби не знаючи, що відповісти, мовчав і розгублено позирав то на поміщика, то на приятелів.
— Якби в мене гроші…
— Я тобі позичу, — запропонував Барицький. — А за добре діло бог винагородить.
— Слово за мосці паном, — якось нерадо звернувся до Закревського ватажок.
— За дівку і її матір я грошей у свого осадчого не візьму, — здивував гостей Закревський. — Звільню без викупу. Але з однією умовою: за два роки має бути в осаді сорок працездатних поселенців. Пан Височан згоден?
Ватажок, ховаючи посмішку у вуса, хитнув головою.
— Вашмосць ніби в моїх думках читає,- ствердив. — Але до кінця не дочитав.
— А що там ще написано? — прикрив жартом тривогу Закревський.
— Оксана і її матір вже і ці два роки повинні бути вільні од панщини, — пояснив, що має на думці ватажок.
Поміщик скривився.
— Двоє робітників… — зітхнув скрушно. — Але як пан Височан того бажає, то я не заперечую.
— Ну, то удруге ударимо по руках, — усміхнувся ватажок.
7
Місяць висипав срібло на землю, усміхнувся лукаво до юнака і дівчини, що, тримаючись за руки, стояли у садку під яблунею.
— Оксано! Оксано! — пролунав раптом нетерплячий жіночий голос.
— Мати кличе! — стрепенулась дівчина. — Але ти, Семене, завтра приїдеш? — стиснула легенько руку коханого.
— Як заблисне перша зірка, — гаряче пообіцяв юнак, плигнув на коня і виїхав на вулицю.
І зірки, і Великий віз, Чумацький шлях показували північ. Семен поспішав. Батька не було дома, поїхав до Львова про порох та олово і доручив йому наглядати за осадою, яку, за згодою Закревського, назвав Слободою Височанською.
Але зараз на Підгір’ї було спокійно, та й Слобода могла захиститись перед дрібною татарською ватагою і посесіонатами, які шукали своїх кріпаків. У ній, як завжди, перебувало чимало побратимів, які прибули до батька в різних справах, та чоловік десять гінців. Вони дали б відсіч напасникам.
Семен знов повернувся думками до Оксани.
Закревський обіцяв їй волю, як в осаді буде сорок працездатних поселенців. Від заснування осади минув тільки рік, а їх вже набралось чоловік тридцять. Кожний шукає кращої долі. Осада на волоському праві, а батько ще домігся у Закревського аж дванадцять вільних від чиншів років.
Мине ще якихось півроку, і Оксана стане вільною.
Семен навіть не отямився, як під’їхав до чималого озера з зарослими густим очеретом берегами. Воно належало Закревському, і поміщик суворо заборонив братківчанам та поселенцям рибалити на ньому.