Слідом за гінцями, не гаючи часу, вирушив у дорогу й Семен, а з ним чоловік десять нових поселенців та побратимів, які перебували на той час у Слободі.
«Спокійної ночі тобі, Оксано! — проїжджаючи Братківцями, побажав у душі дівчині Семен. — Обіцяв я прибути до тебе, як засяє перша зірка, а бог захотів інакше. Але як ворожа куля мене обмине, то ми скоро зустрінемось».
Надворі вже сіріло, як Семен прибув до Вікторова.
Село не спало. Серед вікторівців було чимало побратимів, і на подвір’ях метушилися люди, били копитами землю осідлані коні, скакали вулицею вершники.
На майдані біля церкви розташувалася сапогівська сотня. Вона тільки що прибула, і над селом котився збуджений гомін, іржання коней, дзенькіт заліза. Комарівці забарилися. Чекаючи їх, Семен навідався на хвилину до матері.
Настя до сліз зраділа синові, але, почувши, куди й проти кого він зібрався, жахнулась. Досі, ховаючи від людей свою турботу і тривогу, вона виряджала на битви чоловіка, а оце вже доводиться й сина. Серце раптом так заболіло, ніби хтось устромив у нього ніж. Настя присіла. Але слабість тривала недовго. Така божа воля, і ніхто не сміє здогадатись, що діється в материнській душі. Адже вона — дружина прославленого ватажка, яким гордиться ціле Підгір’я, на неї дивляться інші матері, які також виряджають своїх синів на битву.
У гнізді Височанів немає місця для сліз. І, гордо випроставшись, Настя стала застеляти білою скатертю стіл.
За хвилину перед Семеном та його гостем, сапогівським сотником Хаячком, уже стояло гаряче молоко, хліб, мед. Раптом знадвору долетів голосний стукіт кінських копит. За хвилину до хати зайшов старий комарівський побратим Захар. Не сідаючи, він доповів Семенові та Хаячкові, що комарівський сотник Яремко Попович поїхав з ватажком до Львова, передавши на нього, Захара, всі справи.
У хаті Семена відбулась коротка військова нарада. Хаячок погодився очолювати загін і доручив Семенові вести нових побратимів з поміщицьких маєтків. У загоні понад триста чоловіків, тобто стільки ж, як і кнехтів, але побратимам допоможуть ще й бринські селяни та гайдуки Крицького. Як вести битву, — чи вдарити на кнехтів зненацька, чи виманити їх з села хитрощами, — буде видно на місці.
За хвилину протяжні звуки рога сповістили побратимів, що час у похід. Старі, бувалі височанці плигнули на коней, вишикувались у сотні. За ними ладнались у перший свій похід новаки з поміщицьких маєтків, над якими Семен призначив десятниками досвідчених вікторівських побратимів.
З Вікторова до Бриня було близько тридцяти верстов. Дорога бігла здебільшого лісами, і тільки зрідка траплялися злиденні села з курними хатинами кріпаків і розкішними поміщицькими будинками. Виснажені працею і злиднями, люди з тихим смутком стежили за височанцями, ніби зором докоряли їм, що, захищаючи народ од татар і кнехтів, забули про ворогів, які засіли в палацах. Розуміючи їх докір, височанці понуро позирали на палаци і мовчки смоктали люльки.
Опівдні побратими прибули під Бринь і зупинилися у лісі біля села. На полях колисалися дозрілі хліба, але бринські хлібороби ніби забули про них, бо ніде не було видно й душі. Зате з села аж у ліс долітали пісні, музика, п’яні вигуки. Хтось сторонній міг подумати, що у селі трапилась якась радісна подія і народ святкує та веселиться. Раптом з кущів біля Семена вистромилася голова зі скуйовдженим волоссям, за нею друга… третя… За хвилину, постогнуючи, з гущавини вийшло кілька чоловіків зі слідами крові й побоїв. По злиденному кропивяному одягу неважко було впізнати селян.
— Ви, певне, височанці, бо й розмовляєте по-нашому, і одежа у багатьох з вас звичайна селянська, — звернувся найстарший за віком селянин до Семена. — А у селі чекають вас.
— Височанці,- підтвердив Семен. — Але що ви за люди і хто вас так понівечив?
— Бринські ми… — відповів за всіх той же старий селянин. — А понівечили нас саксонські кнехти. Четвертий день збиткуються над народом лютіше від татарів. Ми з одною душею ледве од них утекли, а то був би нам амінь. Марка Неборачка зарубали за те, що за жону заступився, а Якима Солодинського — що кабагіа од них у верболозах за садком заховав.
— Приблуди збиткують над вами, а ви терпите та мовчите, — скипів Семен.
— А що нам діяти? — знизав плечима селянин. — Саксонців три сотні, та ще й нахваляються гетьманським глейтом[23].
Повідомлення про гетьманський глейт збентежило Семена та сотника Хаячка. Кожна ворожа дія проти людей, забезпечених глейтом, вважалася злочином проти короля чи гетьмана.
— Немає такого глейту, який дозволяє сваволити, грабувати та вбивати невинних людей, — порушив врешті прикру мовчанку Семен. — Так чинять лише знавіснілі грабіжники і злочинці, і їх за такі діла слід карати на горло.
— Три сотні на горло не скараєш, — похитав з сумнівом головою селянин.
— Що ти радиш, сотнику? — звернувся до Хаячка Семен.
— Не знаю, що й казати, — признався щиро сотник. — Це не татарська ватага, а гетьманські найманці, та ще й з глейтом. Нападеш на них зненацька — накличеш на себе гетьманський гнів і, чого доброго, станеш ворогом Речі Посполитої. Ляхи знають, що без найманців не виграли б жодної битви з козаками, а тому дивляться крізь пальці на їх збиткування над народом. Маєтки вельмож кнехти обминають, бо це не минуло б їм безкарно. А як скубнуть Якогось ходачкового чи дрібного поміщика в одному-двох селах, як от пана Крицького, то гетьману од цього голова не болітиме. Ти вчений, придумай щось путнє, а я шаблею послужу.
Семен замислився. Скликаючи побратимів, він і не подумав про гетьманський глейт. Це було його помилкою, і він повинен її виправити.
— Твоя правда, сотнику, — звернувся до Хаячка, примруживши при тому хитро очі. — Нападаючи на кнехтів, накличемо на себе гнів гетьмана…
— Навіщо ми сюди прибули і що тепер діятимемо? — зажурився сотник.
— Стривай, сотнику, не журись! — засміявся Семен. — Поведемо справу так, щоб кнехти напали на нас. Ми, так би мовити, тільки обороняємось. А як при тому їх поскубаємо, то ніхто і не подивується і не каратиме нас. Навіть заєць має право захищатися від собак. Не дано його тільки кріпакові, якщо тим собакою є шляхтич, економ або якийсь найманець. Але ми не зайці… Напавши на нас, кнехти попадуть у засідку, — пояснив свій план.
— А що я вам казав! — вигукнув на радощах Хаячок, звертаючись до втікачів і ніби беручи їх за свідків, що він завжди довіряв Семеновій голові. — Тепер ще придумай, як це зробити.
— Нам у цьому допоможуть вони, — Семен показав рукою на селян, що мовчки прислухалися до розмови.
На обличчях сотника та втікачів відбилося недовір’я.
— Ви повернетесь у село і налякаєте кнехтів, ніби біля села Бриня мишкує якась збройна ватага, — пояснив свій план Семен. — Певне, опришки або татари, які готуються напасти на село. Щоб обманути кнехтів, сапогівська сотня вийде із лісу і буде вертітись у них на очах.
— Гадаю, що не повірять, — з сумнівом озвався один з селян. — Татари нападають зненацька, а не вертяться на очах у всіх.
— Твоя правда, — згодився Семен. — Кнехти не такі дурні, щоб дати себе так просто обдурити. Але я маю для них принаду. Скажете кнехтам, що один з-поміж вас потрапив до наших рук. Мабуть, він і проговорився, що в селі перебуває славетне саксонське військо, й оце ми зараз не знаємо, що діяти. Куди там пориватись сотні якогось гультяйства на хоробрих саксонських витязів. Сподіваючись легкої перемоги та здобичі, кнехти кинуться за нами в погоню, як собаки за зайцем, а тоді цей «заєць» схопить собаку за горло…
Присутні слухали затамувавши подих.
— Сотня не буде відступати перед кнехтами в ліс, а мчатиме лугом, що йде попри нього. Переслідуючи втікачів, найманці розсіються по лугу, і тоді з лісу вдарять на них наші головні сили. Кнехтів, які кинуть зброю, помилуємо.
Втікачі-бринці охоче погодились виконати Семенове доручення. Перебравшись через яр, вони поспішили до села, злякано гукаючи і махаючи руками. У Брині швидко їх помітили, і назустріч вибігло кілька десятків найманців.