Пані Агата затаївши подих жадібно ловила кожне слово чоловіка, але на її обличчі не появлялась радість. Навпаки, воно стало суворим, гнівним.
Скромність чоловіка дивувала і дратувала її…
— Невже ж, Антосю, ми жебраки, щоб брати у хлопів подачки? — суворо скартала чоловіка, знаючи, чим найболючіше вразити його гонор.
Закревський нахмурився. Агата верзе бог зна що. Сильний бере у слабшого, розумний у дурнішого, пан у хлопа.
— Височан — шляхтич і мій осадчий, а не якийсь хлоп, — нагадав дружині. — А військова здобич — не подачка.
На устах пані Агати майнула ледь уловима посмішка. Антось клюнув на її хитрощі. Тепер, рятуючи перед нею свій гонор, він зробить геть усе, що вона підшепче.
– І все ж півсотні коней та десять возів для пана Закревського — подачка, — кинула холодно. — Ти повинен взяти щонайменше удвоє стільки. Показати Височану, хто тут пан, а хто слуга!
— Боюсь, що не дадуть, — покрутив головою Закревський.
— Не проси, а вимагай і бери, — наказала суворо пані Агата. — Та й не забудь про столове срібло. Інакше Закревські їстимуть з череп’яних мис, а їх хлопи — зі срібних. них. Ха, ха! Не чекай, Антосю, на Височана, а сам поїдь у Слободу, — порадила чоловікові. — Не довіряй нікому, бо кожна рука до себе крива. Нині такий світ, що всі аби собі, аби обманути. Навіть шляхетнонароджені забувають про свій гонор. Кажуть, що й між козаками є шляхта, яка йде проти ойчизни…
— Загродова галайстра, — кинув з досадою Закревський. — Вона навіть такого лицаря, як князь Ярема Вишневецький, називає перекінчиком і запроданцем тільки за те, що він перейшов на католицизм.
— Розумно зробив, бо нині він — перша в Речі Посполитій особа, — похвалила ренегата пані Закревська, — та й нам пора так зробити. Але не гайнуй часу і їдь у Слободу.
— Твоя рада, Агато, як хрін після обіду, — покепкував Закревський з дружини. — Я вже вчора побував у Слободі і довідався, що хотів. Тільки говорити з Височаном при хлопах про здобич було якось незручно, і тому сьогодні вранці я послав за ним гайдука. Ей! Стривай! Та це ж і він сам! — зрадів, глянувши у вікно. — Тільки якого біса він приволік з собою своїх «лицарів» та сина? Може, гадає, що я запросив їх на гостину? Добре, що Зосі «немає. Іди, Агатко, у садок, — запропонував дружині. — Як приїдуть Зося і Базилі, то хай побудуть з тобою. У нас з Височаном буде неприємна розмова, і, напевне, не обійдеться без суперечок.
— Будь непохитним, мій милий! — ще раз наказала пані Агата, покидаючи покої.
Вершники тим часом в’їхали на подвір’я і позіскакували з коней. Озброєні здобутими в боях мушкетами і шаблями у півпанцирах, на добрих, ситих конях, вони не відрізнялися від регулярних королівських вояк.
Ватажок був замислений, мовчазний. На новий будинок пана Закревського позирав якось вороже, насуплено. Порівнював його з нужденними хижами та землянками братківчан. Що ж задумав поміщик? Неспроста він приїжджав учора в осаду. Видно, пронюхав про трофеї побратимів. А можливо, хоче, нарешті, занести їх умову до міських книг? Цілий рік, находячи різні причини, зволікає з цим…
Закревський нещиро усміхаючись, вийшов гостям назустріч і вдавано сердечно потиснув їм руки, запросив до вітальні. — Полюбуйтесь, вашмосці! Кращої немає навіть у Пніві,- похвалився перед гістьми.
— Таких злиденних халуп, як у Братківцях, також ніде в околиці немає,- озвався Семен, обводячи похмурими очима зал.
Закревський насторожився, глипнув недобрим оком на Семена.
— То, вашмосць, вина ординців, — виправдався. — Я не проти, щоб мої кріпаки жили в гарних будинках, і кожному продам дерево на будову. Але як хлоп пробуде ще якийсь рік в землянці, то світ не завалиться. До палаців він не звик. Та й господь для того і сотворив хлопів, щоб служили шляхетнонародженим, — вдався до улюбленого свого аргументу.
— Невже ж так написано в святому письмі? — іронічно кинув Семен.
— Еге ж! У нашому, шляхетському! — запевнив лукаво поміщик. — Там є така притча про пана й Івана. Одному дав бог шаблю, а другому — ціп. Ще й наказав: «Працюватимеш у поті чола свого», — додав з насмішкою.
— Господь знає, що робить, — похвалив всевишнього Семен. — У добрих руках ціп навіть певніший від шаблі. Вилами під бік, ціпом по голові — і одного вже немає, — люб’язно пояснив Закревському «хлопську» стратегію.
— Ей же, про кого вацьпан мовить? — визвірився на гостя Закревський.
— А вашмосць як гадає? — з неприхованим глумом звернувся Семен. — Звісно, про татар.
Закревський уже був лихий на себе, що, замість приступити відразу до справи, вдався з Височанами у розмову. Хлоп є хлопом, навіть якщо він і багатий, нобілітований та вчений. Цей молодий явно опришківським духом дихає. Говорячи про вила і ціп, не татар він має на умі… Стривай, небоже! Ще не таких приборкувала караюча рука Речі Посполитої, Вкорочувала на цілу голову. Треба буде старості доповісти, якого небезпечного опришка виростив Височан.
— Зайдемо у референдаж, поговоримо, — запропонував сухо.
У референдажі — кабінеті — вже стояли скромні меблі: простий дубовий стіл, крісло для Закревського та дві лави для відвідувачів. На столі стояв оздоблений сріблом ріг з вином та кілька келихів.
— Прошу сідати! — сухо запропонував поміщик гостям, показуючи на лави, і сам сів у крісло. — Вацьпан, певно, здогадується, в якій справі я велів його покликати? — звернувся до Височана.
— Я людських думок не читаю, — знизав плечима ватажок.
Закревський нервово забарабанив пальцями по столу. Цей ватажок поводиться так, ніби не він — осадчий у Закревського, а навпаки, Закревський — у нього.
— То шкода, — їдко посміхнувся, ховаючи від Височана очі. — Ми уникли б зайвої розмови. Пан Семен здобув під Бринем у бою з кнехтами чимало всякого добра, — приступив до справи. — Кажуть, що одних тільки коней є понад півтисячі. А мушкетів, а шабель, а возів з усячиною…
— У Бринь ми ходили не за кіньми та возами, — перебив його Семен, — а рятували беззахисний народ від свавільників.
— Знаю, знаю! — замахав руками Закревський. — То дуже похвально, що вацьпан не забуває за народ. Але й собі ніхто не ворог.
Ватажок значуще перезирнувся з сином. Його передбачення підтвердилися. Закревський нагострив зуби на бринську здобич.
— Вацьпану всього не сказали, — озвався глухо, насилу стримуючи гнів. — Значну частину здобичі побратими залишили бринцям, які багато лиха витерпіли од кнехтів.
— Бринь — не мій маєток, — скривився Закревський, даючи зрозуміти, що йому вже набридли розмови про кріпаків. — Про своїх хлопів хай пан Крицький турбується.
— Не забувай, вашмосць, що «нині мені, а завтра тобі», — нагадав поміщикові стару істину Височан. — Ніхто з паном богом контрактів не підписував, і нікому не відомо, де на нього і коли чигає небезпека. Вашмосць про це пересвідчився на собі.
Поміщик нервово засовався в кріслі, насупився. Височан повчає його, ніби вчитель недоумкуватого учня. Натякає, що визволив Закревського з татарської неволі і, певне, вважає своїм боржником.
— Що було, те загуло, — процідив зневажливо крізь зуби. — Добрий осадчий передусім дбає про безпеку осади. А пан Семен що зчинив? Га? Зібрав поселенців, озброїві повів на Бринь. Одного з них кнехти навіть поранили, і я втратив пару робочих рук, — дорікнув Височанові.
— Вашмосць перебільшує,- заперечив Семен. — Рана за тиждень загоїться — і знаку не буде.
— Нині поранили, а завтра можуть убити, — невгавав господар. — А кому збиток? Га? Мені, Закревському. Де тут справедливість? Мої поселенці воюють, проливають кров, гинуть, а інші на тому багатіють.
Обличчя Височана перекосилося від гніву.
— Кожний міряє на свою мірку, — відплатив за образу Закревському. — Поселенці ще не кріпаки, вони до закінчення вольностей люди нічиї,- нагадав поміщикові. — Можуть повернути до свого колишнього пана.