Орендар був напідпитку і, не відповідаючи на вітання, повів каламутними очима по селянах. Він не любив, як «хлопи» збиралися на розмови, підозрівав у тому якусь змову і навіть карав «за гайнування часу». Але сьогодні, як на лихо, була неділя, і Лащик тільки сердито смикнув вуса.
— А над чим ви, ледацюги, так радите? — не помітивши невеликого на зріст Проця, гримнув, зупинивши бричку. — Ге, кажи-но, хаме! — тицьнув ціпком із срібною ручкою в Заячківського.
Селянин розгублено м’яв у руках стару шапку.
— Які там, пане орендарю, наші розмови, — здвигнув плечима. — Що слина на язик принесе. Самі знаєте, як то буває… Пан своє, мужик своє…
— Пся крев, хлопе! — накинувся на Заячківського Лащик. — Не хочеш відповідати по-доброму, то нагай язика розв’яже.
— Та він такий плохий зроду. Не знайде двох слів, як про щось запитують, — заступився за кума Гусляр, але в його голосі зазвучав прихований глум.
— Присяйбі, пане орендарю, кум правду мовить, — підтакнув сквапливо Заячківський.
— Тільки тої розмови й було між нами, — запевнив ще раз Гусляр, і в його очах спалахнув злобний глум.
— Дурні хлопи! — просичав Лащик. — Слова путнього від вас не доб’єшся. Просто-таки волячі хвости, а не люди. Недарма господь поставив нас над вами.
— Це вже панська брехня! — несподівано вигукнув з
обуренням старий Лукіян. — Не ставив вас господь над людьми!
Обличчя Лащика перекосилося від люті.
— То я, шляхтич, брешу, стара собако? — аж затрясся від гніву та образи.
— Пан та собака — правда однака, — не злякався орендарського гніву дід.
Лащик в нестямі вихопив у фірмана батіг.
— Засічу на смерть! — вигукнув оскаженіло.
Присутні завмерли. Невже шляхтич справді ударить діда? А тоді… Що станеться тоді? Ось у Гусляра вже зеленіють, як у яструба, очі. А Максим, хоч дід і полаяв парубка, нап’явся, мов до стрибка.
— Ану, кинь, вацьпан, батіг! — розштовхнувши людей, виріс раптом між Лащиком і дідом високий, ставний юнак.
Багатий одяг свідчив про його заможність, а шабля при боці — про шляхетство. Його вродливе обличчя пашіло гнівом і обуренням.
Лащик здригнувся, і рука з батогом повисла у повітрі.
— Пан Семен не має права втручатися в чужі справи, — пізнаючи юнака, по-вовчому ошкірився до нього орендар. — То є мій кріпак, і я зроблю з ним, що схочу, — погрозив, не випускаючи з рук батога. — Покличу зараз гайдуків, щоб всипали йому ось тут, при вацьпанові, півсотні батогів.
— Я пану орендареві не радив би цього робити, — суворо перестеріг Лащика Семен.
— А чому саме вацьпан не радить? — насторожився Лащик.
— Тому, що цих півсотні батогів всипали б не дідові Лукіяну, а вашмосці,- холодно попередив шляхтича Семен. — Гайдуків ще не видно, а побратими вже поспішають, — показав рукою на дорогу.
Лащик рвучко озирнувся і змолов у зубах якесь прокляття. У Вікторові належало до височанців чимало вільних селян, дрібної загродової шляхти і навіть кріпаків. Цих останніх король, на прохання старости, звільнив від панщини, і вони підкорялись тільки Височану. Як на вулиці виникла суперечка між Семеном і Лащиком, деякі побратими саме відпочивали у своїх садках, інші никали по власних подвір’ях або, спершись на тин, розмовляли з сусідами. Для цього й була неділя. Вони давно вже помітили, що біля церкви діється щось недобре. Те, що Лащик, який звичайно квапився у неділю на карти й вино до зарічанського пана, зупинився тепер біля селян, не віщувало нічого доброго. Несподівана поява Семена і піднятий угору орендарем батіг тільки підтвердили їх здогадки. Хапаючи що попало до рук, побратими кинулись Семенові на виручку. Якби Лащик посмів зневажити сина їхнього ватажка, то йому б не минути кари. Але він вчасно отямився.
— Вацьпан — шляхтич, а йде з хлопами проти шляхти! — з докором глянув на Семена.
— Я, вашмосць, так коротко шляхтичем, що не встиг навіть пройнятися шляхетським духом, — з глумом пояснив орендареві причину своєї поведінки Семен, і присутні засміялися.
— А на кого це вацьпан підняв батіг? — згрізний, як туча, підійшов до брички Гнат.
Він тільки тепер підоспів сюди за сином, і видовище, яке побачив, обурило та вразило його до живого.
Гнат був зовні спокійний, але в його голосі звучало щось зловісне, невблаганне.
Старі, височанці, які не один похід відбули з своїм ватажком і з’їли з ним не один фунт солі, знали, що у гніві Гнат був страшний.
— Це він так на мене замахнувся, — похмуро мовив дід Лукіян. — Спасибі Семенові, що заступився за мене, старого.
— Як же інакше, діду? — здивувався Семен. — Я ще не забув, як бігав до вас ласувати медом і слухати бувальщини про князя Данила, про Івана Муху, про козаків і опришків.
— А таки пам’ятаєш? — зрадів Лукіян. — Я про це од свого діда чував і тобі переказав. А мій дід од свого…
Лащик грубо штовхнув фірмана в спину. Він хотів якнайшвидше покинути цих зухвалих хлопів та їх ватажка, не бачити ні Семена, ні Лукіяна, не чути єхидного хлопського сміху, що доводив його до божевілля.
— Стривай, вашмосць! — побачивши, що орендар збирається від’їжджати, зупинив його Гнат.
Лащик нервово засовався в бричці.
— Вацьпан має до мене якусь справу? — глипнув спідлоба на Височана, ховаючи за вдавано холодними словами тривогу.
— Дід Лукіян — родич моєї дружини, — коротко сказав орендареві Гнат. — Раджу його не чіпати.
— Та невже? — схопився за ватажкові слова Лащик, сподіваючись хитрощами підтримати в очах селян свій підірваний гонор. — Чого ж пан Семен мовчав про це?
— Тут справа не тільки в дідові Лукіянові,- кинув суворо Семен. — Це такі самі люди, — показав рукою на
селян, — як і вашмосць. Тільки бідні, бо на панщині не розбагатієш. Але вашмосць знає, як у народі говорять: «Нині кріпак — завтра козак». А з людьми гріх поводитись нелюдяно, бо перед богом усі рівні.
— Говорите, як ксьондз на казанні…- силувано посміхнувся Лащик.
— А вацьпан нехай затямить собі це «казання», — холодно відрубав Гнат. — Тепер їдь, куди вибрався, — дозволив, обертаючись до орендаря спиною.
— Якими стежками, пане Гнате, водив вас та богоугодного спудея Симеона господь, що привів сюди? — позирнув крізь окуляри на ватажка дяк Онуфрій. — Дивні бо єсть діла господні. Вечірня давно закінчилась.
— З отцем Григою[4] заговорились, — пояснив, чому так пізно повертається додому, Гнат. — Семен ще здалеку помітив, що тут діється щось недобре, і кинувся вам на виручку. Чого ж він хотів од вас? — запитав, маючи на думці Лащика.
— Довідатись, про що ми розмовляємо, — посміхнувся Гусляр.
— Ваша розмова була, мабуть, не для орендарського вуха, — здогадався Гнат.
— Сам знаєш, про що мужики розмовляють, якщо хомут шию натре, — знизав плечима Гусляр. — Але ми по-своєму хитрі,- засміявся лукаво.
— Про благочестивого спудея Симеона також мова йшла, — вихопився Онуфрій.
— Ов, дяче! — здивувався Гнат. — Бачу, що ви тут пліткували про мого сина, — дорікнув з усмішкою Онуфрієві.
— Сохрани нас господь од такого гріхотворіння, — жахнувся дяк. — Угадували, якими житейськими дорогами піде син ватага.
— Це один бог знає,- повагом відповів Гнат. — Але з ким піде, ви тільки що пересвідчилися, — нагадав присутнім, не ховаючи своєї радості. — Ну, Семене, — поклав руку синові на плече, — підемо, бо вечеря холоне.
2
«Кінський торг» відбувався на майдані біля Галича, де Луква вливається у Дністер.
Подільські поміщики пригнали табуни буйних степових скакунів, підгірські — важких, лагідних возовиків, карпатські горяни — невеличких, жвавих «гуцуликів», а селяни — мізерних шкапин з обвислими головами та губами і сумними очима.
Прибули навіть молдавські цигани з трансільванськими рисаками і волоськими валахами.
Всюди вештались смугляві циганки в яскравих спідницях, виблискували чорними, лукавими очима, ворожили на картах і з долоні. Никали по майдану фаринарі з невеличкими скриньками для гри у «фарину», що була заборонена сеймовою ухвалою. Хто кинув у скриньку дві або чотири шестигранні кістки з видовбаними на боках ямками, мав змогу виграти дукат за орта. Парна сума ямок вигравала. При тому часто доходило до бійок, бо фаринарі обманювали гравців. Не бракувало і сивобородих лірників, які грали та співали то сумних, то веселих пісень, а гурт рогатинських спудеїв у дивовижних строях улаштовував просто неба «театрум». Актори віршованою мовою запрошували всіх цікавих подивитися веселий «комедіон» «Пан Ян сватається» або ж «Сатана у мішку».