— Пусте базікання! — вигукнув люто Закревський. — Від мене не повернуться, бо вони вже мої. Давайте по-божому! Мої поселенці допомогли синові вацьпана здобути під Бринем перемогу, і мені, їх панові, належить частина здобичі!
Вимога поміщика була нічим не обгрунтована. Поселенці ще не були його кріпаками, та й у битві під Бринем їх було всього десять чоловік.
Семен гнівно позирнув на Закревського. На язиці вже завертілося гостре слово, але суворий погляд батька примусив його замовкнути. Видно, він не бажав явної ворожнечі з Закревським.
— Військова здобич належить не мені, а побратимам і старості,- озвався з вдаваним спокоєм ватажок. — Староста бере половину, бо половина наших людей походить з тих королівщин, що їх король передав у користування галицькому староству. Старостинський рукодайний уже прибув у Слободу. Що залишиться, тим ми поділимось порівну. Але я гадаю, що старостинський рукодайний і побратими не стануть заперечувати, як вашмосць одержить коня та зброю по саксонському полковникові. Кінь як вогонь, хоч під самого гетьмана, а панцир прусської роботи, і навіть мушкетна куля його не бере. До того ж і шабля — дамаська, з самоцвітами на рукояті та два пістолети з перламутровими головками.
Поміщик кисло скривився.
— За кого вацьпан має Закревського? — напиндючився. — За жебрака, що бере подачки? «Віддайте богові боже, а кесареві кесареве», — нагадав ватажкові слова Христа. — Хочу сто коней, сто мушкетів і шабель та два десятки
возів з усіляким добром і не поступлюсь ані на вершок.
Безсоромність поміщика більше здивувала, ніж обурила ватажка.
— Нічого собі, як вашмосць не жартує,- озвався з глумом. — Тільки ні мови, ні умови про воєнну здобич між нами не було. Старості треба дати половину, вашмосці за його десять поселенців — другу, а трьом сотням побратимів залишається юшка та петрушка, бо м’ясо гості з’їли… Ні, так не буде!..
Закревський жахнувся. Моцни боже! Невже під рукою Височана три сотні таких, як оці, там на подвір’ї, озброєних до зубів хлопів? Це ж така сила, з якою можна йти на Галич. Навіть староста не має більшої. Дві сотні королівських рейтарів стоять залогою на галицькому замку, та ще півсотні їх у Бурштині, Більшовцях та Калуші. Може, не задиратися з цим хлопським ватажком, взяти обіцяний дарунок і на тому розійтись? Але що скаже Агата? Назве жебраком, боягузом, засміє… Про меблі, клавікорди і срібло треба забути. Але чого, власне, Закревський повинен боятися Височана? Адже над цим хлопським ватажком є ще староста, сеймик, шляхетське ополчення галицького староства і, врешті, воєвода та король. Усі вони обстануть не за нобілітованим хлопом, а за старогербовим посесіонатом. Височан це знає і не зважиться вдатись до якогось насильства.
— М’ясом прошу не турбуватися, — озвався на слова Височана. — Я в гості до вашеці не збираюсь. Але Слобода моя, вацьпан — мій осадчий, а тому частина брийської здобичі законно належить і мені.
— Слухай же, пане Закревський! Навіть старої вуздечки од мене не дістанеш! — вдарив кулаком об стіл, не тямлячи себе від гніву, ватажок. — Стільки добра, що його вацьпан вимагає від мене, не варте ціле пустище. А у Бринь водив побратимів мій син, який не є ані твоїм осадчим, ані поселенцем.
Закревський зіщулився. Той хлопський ватажок забуває, що має справу з посесіонатом. Чого доброго, ще може стукнути його кулаком по голові. Староста навіть скарги на Височана не прийме, але сміху буде на ціле Підгір’я. Що скажуть люди про такого посесіоната, якого лупцює його ж осадчий? А Височан такий зухвалий, бо знає, що Закревський зараз безборонний, що залишився без надійних гайдуків, що хлопи не прийдуть йому на допомогу… Вони перші втопили б свого дідича в ложці води або повісили б на сухій вербі. Дуже невдячне це хлопство.
Закревський тарабанив пальцями по столу і думав, що діяти з непокірним осадчим. Чи заплатити образою за образу, чи показати на двері, чи нагадати, хто тут пан, а хто слуга? Але чинити так з Височаном небезпечно. Найрозумніше пустити образу попри вуха, але зберегти при цьому свій гонор.
— Якби вашмосць не врятував мене од ясиру, то я з ним інакше говорив би, — процідив крізь зуби. — А Слобода вже не пустище і має свою ціну, — недвозначно натякнув ватажку.
Власне, осада могла б уже обходитись і без Височана. Зараз у ній близько тридцяти родин, і поселенці самі обороняться перед дрібними посесіонатами. Але найперше треба позбутись цього небезпечного осадчого. Позбутися законно, щоб опісля цей хлопський ватажок не викликав його перед суд і, вигравши процес, не відстоював силою свої права. Три сотні його збуїв — то неабищо.
— Я не маю наміру купувати Слободу, — знизав плечима ватажок, охоловши від гніву. — Трьох днів для мене досить. А нашу умову завтра занесемо у галицькі земські книги, — повідомив поміщика. — Годі зволікати. Я й свідків, Дудника та Барицького, взяв з собою.
— Та й чого так квапитися? — здивувався Закревський. — Моє шляхетське слово…
— Знаю ті слова! — різко перебив поміщика Височан. — Скріпимо їх завтра ще й записом у книгах. А щоб у дорозі не трапилось яке лихо, з нами поїде сотня побратимів.
Це була погроза, і Закревський її зрозумів. Сотня височанців прибуде у Братківці не для того, щоб охороняти його персону. Збуї силоміць заведуть його до Галича, осоромлять перед хлопами.
— Своїм недовір’ям вацьпан мене ображає. Три лани я обіцяв йому при свідках і шляхетського слова не зламаю. Завтра занесемо умову до книг, щоб не було між нами зайвих непорозумінь. Землю вацьпанові даю біля озер, між лісом і річкою, — повідомив з глумом, ховаючи од ватажка очі.
Височан здригнувся. Ось як помстився Закревський за відмову поділитися з ним воєнною здобиччю. Давав йому пеньковисько, що залишилось від вирубаної пущі. Перш ніж перетворити його в родючу землю, треба буде викорчувати тисячі пеньків і засипати безліч ям, треба затратити багато років мозольної праці. Але закон на боці Закревського: адже при Дудникові та Барицькому не було мови, яку саме землю дає йому Закревський.
На коротку мить ватажком оволоділо бажання рубнути поміщика шаблею, але він стримався. За вбивство Закревського його чекала б баніція[24] — єдина в Речі Посполитій кара, якої боялися навіть вельможі. На баніту кожний мав право напасти зненацька, вбити, загарбати його маєток. А ласих на чуже в Польщі розвелось чимало. Але Закревський ще заскоро святкує перемогу. Староста прийме поселенців у свій Боднарів з розкритими обіймами.
— Я гадав, що маю справу з чесною людиною, але бачу, що помилився, — встаючи з лави, з погордою зміряв поміщика очима. — Без вацьпанового пеньковиська обійдуся. Але я певен, що швидко усі стежки до Слободи бур’яном заростуть.
— Не розумію, — збентежився Закревський, не відповідаючи на образу. — Поселенці не дадуть їм зарости.
— Поселенців не буде, — холодно процідив крізь зуби ватажок. — Підуть за мною на інші землі, до чесніших посесіонатів.
— Вето! Нє позвалям! — схопився як ошпарений Закревський. — То Є вже МОЇ ЛЮДИ, І Я нікуди ЇХ не відпущу.
— Вони дозволу вацьпана не потребують, — рішуче кинув ватажок. — То вільні поселенці, до яких ніхто не має права. А щоб вашмосці не кортіло чинити їм перешкод, їх під свій захист візьмуть побратими.
Закревський похитнувся, важко сів у крісло. Це був удар, якого він не сподівався. Височан поламав усі його плани, переміг. Слобода знов стане таким пустирем, яким була до заселення, і всі зв’язані з нею надії розвіються як дим.
— За вацьпанове зухвальство заплатить мені дівка Оксана, — захрипів глухо, тупаючи ногами. — Ось зараз велю зашмагати її батогами до смерті.
Семен пополотнів. Погроза поміщика була такою дикою й несамовитою, що на мить приголомшила його. Тепер єдиним рятунком для Оксани може бути тільки смерть Закревського.
Видно, що й ватажок був такої ж думки, бо сягнув рукою по зброю.
— Залишіть це мені, тату! — випереджаючи батька, Семен вихопив з-за пояса пістоль.