— Рятуйте! — заверещав шляхтич, обімлівши з жаху. — Рятуйте, хто в бога вірує!
— Господи! Що тут діється! — долетів раптом розпачливий жіночий голос, і до столу підбігла перелякана Зося. — Невже пан Семен хоче застрілити мого батька? — скрикнула, пізнаючи гостя, і заслонила собою Закревського.
Семен оторопів, збентежився, і рука з пістолем опустилася на стіл. Зустрічі з Зосею при таких обставинах він не передбачав.
— Батько вацьпанни наміряється закатувати дорогу для мене людину, яку я ніколи і нікому скривдити не дозволю.
— Пан Семен — про оцю дівку?… — скривилася Зося. — Вона наша кріпачка…
— Тільки до часу, — суворо позирнув на дівчину Семен. — Між нами є умова, — показав на Закревського, що вихилився з-за доччиної спини. — Не ховайся, вашмосць. І затям нинішню пригоду, бо як скривдиш Оксану, то вдруге вже дочка тебе не врятує.
Закревський якось немічно хитнув головою і, відсторонивши від себе. Зосю, важко сперся об стіл.
— Прощай, вацьпанно! — схилився перед Зосею Семен.
— Ха-ха! — зареготала вона. — Пан Семен квапиться до своєї дівки!..
Батько та син лише перезирнулись і мовчки вийшли з кімнати.
9
Над далеким Дніпром щось діялось…
Дивні чутки йшли від хати до хати, від села до села, бентежили народ.
Хто їх приносив з-над дніпровських берегів і розвівав серед народу? Може, буйні вітрове або перелетні птахи, може, бездомні старці або сліпці-лірники, що блукали підгірськими дорогами, а може, мандрівні крамарі, які — нині тут, а завтра там. Щось дуже багато їх появилось раптом на Підгір’ї, але краму привозили як кіт наплакав. Більше вони прислухалися до розмов, ніж торгували.
Чутки ширились, як пожежа, і в кожній з них згадувалося про Хмельницького.
Хто такий Хмельницький, того на Підгір’ї ніхто достеменно не знав. Одні запевняли, що він запорозький характерник, якого не бере ні шабля, ані куля, інші — що Хмельницький муж вельми вчений, який перевершив розумом усіх вельмож і королів, а дехто навіть твердив, що це посланий богом месія, який визволив український народ з людської та панської неволі.
Враз, за непевними чутками, прийшла вражаюча вістка про Жовті Води.
Де течуть ці води і чому вони жовті, того підгіряни також не відали. Але вістка передавала, що жовті води за один день почервоніли від шляхетської крові. При цьому знов згадувалося про Хмельницького. Але тепер підгіряни вже знали, що він-«то не хмель, що на тичці в’ється, а той Хмельницький, що з ляхами б’ється».
Чутка про Жовті Води застала ватажка у Боднареві, куди він, розгніваний на Закревського, переселився з усіма поселенцями Слободи Височанської. А вчора вранці сліпий на одно око крамар, замість краму, залишив у нього папір. Він увесь був списаний крупним письмом. Зачинившись у кімнаті ще й поставивши на сторожі побратимів, щоб не зайшов хтось небажаний, Семен в який уже раз читав батькові універсал Хмельницького.
Великий гетьман Війська Запорозького звертався у ньому до людей однієї віри та крові стати спільно на боротьбу з ляхами і панами, «через яких Україна наша, і слава, і божі доми мусили б загинути…» З гнівом і болем говорилося у ньому про ті знущання і наруги, яких зазнав український народ від своїх одвічних ворогів. «Хочу шаблею знищити цього неприятеля, пробиваючись за ним до Вісли… Коли буду далі наближатися з військом до вас — щоб мали свою зброю, стрільбу, шаблі, коней, стріли, коси та інше залізо для оборони православної віри. А де можете, якими силами та способами, готовтесь на цих неприятелів наших і стародавньої нашої віри, ляхів, ворожих нашому народові. А якщо знаєте або чуєте від проїжджаючих або прохожих про війська яких чужоземних народів, набраних проти нас від короля, давайте знати і остерігайте нас…»
— Повідомимо, авжеж що повідомимо, — збуджено озвався Височан, коли син, нарешті, закінчив читати універсал. — А тепер, Семене, перепиши оце разів десять, так, як велів Гриць, та й роздамо його вірним людям.
— Не Гриць, тату, а козак Грицько Завірюха, гетьманський розвідник, — нагадав батькові Семен.
— Який же він розвідник? — запитав насмішкувато ватажок. — Будь обережнішим, — перестеріг сина. — Це ж львівський мандрівний крамар Гриць Перепелиця.
Семен ніяково згорнув універсал.
— Паперу і чорнила в мене досить, — поспішив запевнити батька. — А пер ось зараз з гусака насмикаю.
— Гаразд. Смикай та пиши, — в очах ватажка спалахнули лукаві іскорки. — А я тим часом пошлю гінців за Хаячком і Яремком Поповичем. То надійні люди і всією душею віддані народові. Вони й понесуть написане в народ, хай довідається про універсал усе Підгір’я. При тому ще й збиратимуть відомості, що їх ми повинні передавати щотижня в Бучач рукомесла шевського майстрові пану Качуру. Кого це побратими обступили на подвір’ї і не пускають у хату? — почувши гамір та метушню, зиркнув у віконце. — Та це ж старостинський гайдук, бо має на каптані вишитий герб Гербуртів — схрещені стріли. Не придумаю, чого староста хоче від мене, — покрутив головою. — Приведи його, Семене, сюди! — наказав синові і, загорнувши в хустину універсал, сховав його за ікону.
За хвилину Семен повернувся з посланцем.
— Пан староста велів вашмосці негайно прибути до нього, — привітавшись, передав ватажкові наказ Гербурта гайдук.
— Та й чого це пан староста так хоче мене бачити? — здивувався ватажок. — Лихо якесь трапилось чи що?
— Не знаю, — здвигнув плечима гайдук. — Мені велено передати наказ і повертатись.
— А ще кажуть, що гайдуки завжди знають більше од своїх панів, — пожартував ватажок, сподіваючись, що гість підтримає гайдуцьку славу і заговорить.
— Старшини, може, й знають, та нам не кажуть, — буркнув посланець, явно не бажаючи продовжувати розмову.
Мабуть, язик накоїв йому якогось лиха, і зараз він дув на холодне.
— Передай пану старості, що я скоро приїду, — побачивши, що нічого не дізнається від скритного гайдука, ватажок відпустив його. — Скажи побратимам, щоб осідлали мені коня, — звернувся до сина. — Та й самі хай готуються їв дорогу.
— Двох коней, тату, — з докором позирнув на батька Семен.- І я поїду з вами. Може, в пригоді стану…
— Ну що ж — збирайся, — дозволив ватажок.
Не встиг Височан переодягнутись і прив’язати шаблю, як у дверях появився захеканий Саноцький.
— Там таке діється, що словами важко передати! — вигукнув з порога. — На Галицькому шляху тільки курява стоїть — пани перед Хмельницьким з України втікають.
— Ти бачив? — не повірив ватажок.
— На власні очі, як оце вас, — ствердив Ілько. — Кажуть, ціла Україна охоплена повстанням, а в Хмельницького зараз удвоє стільки війська, скільки було під Жовтими Водами.
— Швидше, Семене! — гукнув синові ватажок, застромлюючи за пояс пістолі. — Побачимо, що там діється.
Незабаром десять вершників на чолі з Височаном виїхало з Боднарева і помчало польовою дорогою в напрямі Галицького шляху. За годину перед ними відкрилась дивовижна картина, яка змусила їх зупинити коней.
Широкий шлях був захаращений вершниками, каретами, возами, бричками, тарантасами. Охоплені божевільною панікою люди намагалися випередити одне одного, кричали, лаялись, розмахували кулаками, хапалися за шаблі. Ошкірені зуби, перекошені страхом і люттю обличчя, палаючі гнівом очі робили їх схожими на вовків, що потрапили у пастку. Серед утікачів було чимало жінок. Втомлені, перелякані, вони своїми зойками та криками, а то й істеричним вереском тільки збільшували паніку й хаос.
Привертали увагу безладні гурти вершників. Вони були у півпанцирях і латах, але часто-густо без шоломів і навіть шапок, з шаблями без піхов або з піхвами без шабель. У деяких вершників теліпалися на спинах кусні леопардових, тигрових та рисячих шкур, що служили за прикрасу королівській гусарії. Серед них було чимало босих, і це виглядало так, ніби, втікаючи од якогось страхіття, вояки не встигли взяти чобіт. Чимало їх їхало на неосідланих конях, а за повіддя служили звичайні мотузки.
— Рештки панцирних і гусарських хоругов, — здогадався Височан.
Побратими ахнули з дива. Невже з пишного та бундючного шляхетського війська, яким так гордилась Річ Посполита, залишились тільки оці зграї недобитків? Невже ж оцей босоногий вершник у сріблястому панцирі з золотими оздобами і клаптем тигрової шкури, але без шаблі і з обмотаною ганчір’ям головою — це один з тих вельмож, перед яким ще недавно тремтіли тисячі людей? Дивлячись на втікаюче панство, вони чудувалися і запитували один одного, куди поділася шляхетська пиха, де пропала славетна людська валєчносьць[25], куди зникла магнатська самовпевненість?