— ГІан регіментар сказав одне, а я хочу додати від себе інше, — звернувся до Гната і Семена староста. — Вашмосці знають, що зараз усюди вештаються емісари Хмельницького, підбурюють народ.
— Сюди вони не посміють показатись, — заспокоїв старосту ватажок. — Народ у нас спокійний, не піддається ні на які намови.
— Хлопам вірити не можна, — насупився Староста. — Чи тут, чи там — усі вони одним духом дихають. А емісари Хмельницького вже добрались і сюди. Переодягаються за селян, за лірників-жебраків, навіть за жінок.
«Про мандрівних крамарів ще не знає», — зрадів ватажок.
— Роздають бунтарські універсали, в яких Хмельницький закликає хлопство до бунту, — скреготнув зубами староста.
Батько та син переглянулись. Старостинські довгі вуха не ловили гав, і Гербурт знає вже й про універсали.
— З підозрілими вашмосці хай не церемоняться, — порадив ватажкові та Семенові староста. — Ми повинні знати, де і що проти нас готується, і впору одрубати гідрі голову.
— Втопимо гідру в її крові! — верескнув куций череватий шляхтич з булькатими очима і опухлим обличчям.
— Віват! — загорлало кілька голосів.
Присутніх огортало бойове завзяття, руки одважно тягнулись до шабель.
— Вип’ємо за вікторію над Хмельницьким! — запропонував староста.
Гості налили в келихи вина, але випити не встигли.
В коридорі знявся шум, гамір, і до кімнати вбігло кілька переполоханих галицьких ксьондзів-єзуїтів, а за ними сунув гурт похнюплених, втомлених військових у порубаних шоломах та півпанцирях. У декого з них на зброї видно було руді плями крові, інші мали перев’язані голови й руки.
— Клєнска! Нова окрутна клєнска![28] — вигукнув єзуїтський патер, заламуючи у відчаї руки.
Староста, а за ним і всі присутні посхоплювались з лав та стільців.
— Оцаляла тилько гарсьць рицежи[29],- патер показав на понурих військових. — Оні вам о вшисткєм оповєдзом, бо я не могем[30].
— Свєнти боже! Гдзє пшишло до бітви?[31] — отямився перший староста.
— Под Корсунем… — зашморгав жалібно носом патер і розридався.
10
Гаряча, скупана у світанкових росах і закосичена смерековим зелом підгірська земля була зараз, як той Черемош, що вирує й кипить, збирає гірські води, але ще не вийшов з берегів, не розлився по Підгір’ю. Селяни перестали слухати управителів та економів, не виходили на панщину, не давали ні подушного, ні подимного. У Великій Лучці погнали гайдуків і рукодайних пана Цєнського. Міщани, кажучи, що Хмельницький їх не скривдить, не виконували наказів своїх магістратів, не лагодили мурів і валів, не платили призначених на оборону міста податків.
Народ жив передчуттям великих подій.
У Галичі спочатку шепотом, а далі голосно заговорили про Височанів.
Гнат, невідомо за які гроші, скуповує у Львові та Кракові зброю і озброює нею хлопів. Чи, бува, не козацьке це золото?
Семен роз’їжджає з вербунковим листом по Підгір’ю, зустрічається з людьми, має з ними таємні наради, а після його від’їзду в містах та селах появляються універсали Хмельницького.
Староста спочатку «довгим вухам» не вірив. Бо і як же? Адже ж Височан не для того добивався нобілітації, щоб тепер, ставши шляхтичем, діяти на згубу шляхти і свою? Навіть писані явно одною і тою ж рукою універсали, що їх роздобули «довгі вуха», ще не переконали старосту у вині Височанів. І тільки перехоплений згодом лист Семена до якогось Грицька Завірюхи розвіяв сумніви старости.
Вовків потягнуло в ліс. Але послані у Боднарів гайдуки повернулися без Височанів. Ватажок виправдувався хворобою, просив передати старості, що минулого четверга йому так стрілило щось у поперек, що він і досі не може сісти на коня, а сина немає вдома, бо вербує хоругву.
За свідченням гайдуків, ватажок швидко видужає і ось-ось прибуде. Він уже обходиться без палиці, весь час перебуває серед побратимів.
Староста змолов у зубах прокляття. Панцирна сандомирська хоругва, що поспішала на Україну і саме перепочивала в Галичі, та сотня старостинських рейтарів одержали наказ негайно вирушити у Боднарів і, живих чи мертвих, привезти Височанів у Галич.
Але у підгірського ватажка теж були свої «очі і вуха». Прибувши у Боднарів, панцирні та рейтари застали ворота Гнатової садиби закритими. Негостинність господарів обурила старшин та жовнірів, і вони, грубо лаючись, веліли негайно покликати Височана, щоб одкрив ворота. Ватажок же через щілину-стрільницю в частоколі давно вже стежив за старостинським військом, що шуміло біля воріт.
Височан сподівався, що Гербурт, рано чи пізно, довідається про нього всю правду, і заздалегідь перетворив садибу у фортецю, оточив її глибокими ровами та міцним частоколом. Вони підходили до старого незайманого лісу, Що його Гнат суворо заборонив рубати. З садиби, через хвірточку в частоколі, вів таємний перехід у ліс, яким користувалися іноді деякі ватажкові гості.
— То напад на шляхетську загроду![32] — гукнув крізь Щілину ватажок. — Буду скаржитись старості, сеймикові і навіть найяснішому панові. Кажіть, чого хочете, або забирайтесь геть!
З-за частоколу долетів спочатку регіт, опісля сердите «пся крев!»
Вузьким, перекинутим через рів містком, до воріт під’їхав старостинський сотник, а за ним сандомирський хорунжий.
— Пан староста велить тобі та твоєму синові негайно їхати з нами у Галич, — передав ватажкові Гербуртів наказ сотник.
— Такі доручення виконують гайдуки, а не сотники і хорунжі,- кивнув холодно ватажок.
— То не твоєї голови справа! Одчиняй свій курятник, бо як самі одчинимо, то нарікай тоді на себе.
— Стривай, сотнику, не квапся, — порадив холодно Височан. — Я вас в гості не просив і воріт не одчиню. Повертайтеся, звідки прибули, я дорогу в Галич знаю і без вас.
Ватажок ні на мить не сумнівався, що старшини одержали наказ ув’язнити його та Семена, а в разі опору — силою здобути хутір. Інакше не прибули б з таким військом. І все ж погрози сотника не злякали ватажка.
Тепер, як ось-ось повинно було спалахнути повстання, у Боднарові завжди перебувало принаймні сто побратимів.
— Подай мені, Семене, мушкет і пістолі,- звернувся до сина Гнат. — Угостимо шляхту, чим хата багата. Але без мого наказу не стріляти, — попередив побратимів. — А ти, Ільку, сідлай найпрудкішого коня, — наказав Саноцькому.- І не шкодуй його в дорозі. Виберешся хвірткою в ліс і скачи в Сапогів до сотника Хаячка. Хай негайно прибуває на допомогу. По дорозі сповісти про небезпеку довколишні села. Візьми кількох гінців, щоб вістка про напад швидше донеслася до людей. А ви, братове, — повів очима по побратимах, — готуйтесь до битви. Кому призначено нині загинути, той загине, кому жити, той житиме. Хто боїться смерті, той може, поки ще не пізно, вийти хвірткою у ліс.
Побратими гнівно загули.
— Кривдиш нас, пане Гнате, своїми словами! — озвався з гірким докором комарівський десятник Захар, коли гомін ущух. — Ми знали, на що йдемо, а боягузи зостались на печі.
— Як можна так про нас думати, — приєдналися до Захара інші. — Двадцять років над нами ватажкуєш, не раз ми з тобою смерті в очі гляділи, а нині ти нам, як зайцям, хвіртку в ліс показуєш. Якщо вже смерть нам призначена, то загинемо славно, із зброєю у руках, як і личить височанцям.
– І ніхто не назве нас нікчемними боягузами, які покинули в біді свого ватажка.
Вигуки побратимів сотник і хорунжий сприйняли, мабуть, за незгоди серед них. Бо й справді, хто хоче гинути, коли може врятувати свою шкуру коштом іншого?
— Видайте нам Височанів, як не хочете загинути разом з ними, — одкрив врешті причину, для якої сюди прибув, райтарський сотник.
— Послухайте пана сотника, то волос не спаде вам з голови, — запропонував і від себе хорунжий.
Досвідчений військовий, він знав, що здобути укріплену садибу не так просто, що не обійдеться без значних втрат. А жертвувати своїми сандомирцями в інтересах галицького старости не бажав.