Він, Семен, також був тої думки, що винні запроданці.
Гарячі спудейські голови, а серед них і йога, Семенова, довго шукали способів зарадити лихові. І знаходили тільки один. Той, про який згадував Продун, на який чекав весь український народ.
— Скажи батькові, що десяток мушкетів завжди для нього знайдеться, — озвався несподівано Продун. — У добрі руки даю… Хай захищає народ от татарви. Як прийде час, то поверне їх проти панів і запроданців. Не дивуйсь, що маю цей запас, — помітив здивування Семена. — Я не нинішній, і сподівався, що райці колись доберуться до мене. Заздалегідь заховав кілька десятків найкращих мушкетів, хай лежать до слушного часу.
Попрощавшись з Продуном, Семен подався над Лукву, де чекав на нього Гарасим. Сонце ховалося за небокрай, як вони виїхали з Галича і почвалали польовими дорогами у Вікторів.
Околиця була спокійна і безпечна. Лісових розбійників винищив староста, про татар давно не було чутки. Дорогою ще врядигоди зустрічалися селяни, які поверталися з полів додому. Але чим далі, тим менше їх траплялося, і врешті дорога опустіла.
Раптом Гарасим зупинив коней і показав на річку. Там, де був брід, бовваніла в воді якась карета, а біля неї метушився вершник. Він під’їздив конем то до правого, то до лівого віконця, і щоразу з карети доносився жіночий лемент.
— Зараз довідаємося, що там сталося, — торкнув коня Семен, сягнувши на всякий випадок рукою до пояса по пістоль.
— А навіщо це вам? — знизив байдуже плечима Гарасим. — Заїхало якесь панство у воду та й не може вибратись на берег. Либонь, коні мізерні, і карета для них заважка. Хай собі талапаються навіть до судного дня. Трохи нижче є ще один брід.
— Ти хіба оглух і не чуєш, що в кареті хтось плаче, — розсердився на парубка Семен. — Може, з людьми якась біда трапилася, — і помчав до річки. Зупинивши на березі коня, ахнув з дива.
У річці, втішаючись купіллю, лежали циганські буланки, а вершник біля карети був ніхто інший, як пан Базилі Закревський.
— Чолом вашмосці! — глузливо привітав шляхтича Семен. — На такому відлюдді особливо приємно зустріти когось знайомого. Вашець, бачу, вчить своїх буланків плавати.
Закревський, розгубившись од несподіванки, нервово засовався в сідлі.
— Добре вашмосці жартувати, — буркнув неприязно. — То не коні, а норовисті гаспиди, — люто ушкварив нагаєм одного з буланих, що байдуже сприйняв удар. — Годину отак мучусь, — поскаржився Семенові. — Це його вина, — показав нагаєм на слугу, який злякано щулився на козлах карети. — Ось я його зараз… — підняв нагай.
— Стривай, пане Закревський! — вигукнув так грізно Семен, що Базилі, забувши про фірмана, наїжачився, ображено засопів.
— Твоя, а не його вина в тому, що тут діється. Не розуміючись на конях, ти знехтував розумною радою свого кріпака, — присоромив він шляхтича.
— Затям, вацьпан, що завжди винен хлоп, — холодно процідив крізь зуби Закревський, пускаючи попри вуха Семенові закиди.
— Базильку! А коли ми вже поїдемо? — почулося з карети жалібне нарікання.
— Чи не казала я тобі, Бевзю, не міняй коней, не порадившись з розумними людьми, — озвався інший, строгий жіночий голос. — Який біс спокусив мене їхати з тобою до Галича, та ще й узяти з собою Зосю. Ой, одчухрає тебе тато, одчухрає, що цілий місяць на м’яке не сядеш.
— Мама ображає мене при чужих людях! — вигукнув з досадою Базилі, червоніючи з гніву і сорому.
— Тьху на тебе, дурного! — верескнула ображена пані Закревська. — Не супереч своїй матері, бо люди й так знають, що ти дурний, як пень, і впертий, як віслюк. Розмова набирала гостроти, і Базилі вважав за краще припинити її
— Мама сердиться і ще ладна сказати щось прикре, — заздалегідь попередив Семена. — В таких випадках навіть батько не зважується з нею сперечатись.
— З ким ти там розмовляєш? — поцікавилась раптом пані Закревська, вихиляючись з віконця карети. — Вацьпан хто такий? — помітила Семена.
— Мій знайомий! — непевно пояснив Базилі.
— Не тебе питають! — гримнула на сина пані Закревська. — Цей твій знайомий, певне, такий, як ти.
— Семен Височан! До послуг єймосці, пані,- в’їхавши конем у воду, відрекомендувався Семен.
— Шляхтич чи підлонароджений? — неспокійно позирнула Закревська.
— Нобілітований[7],- не затаїв свого походження Семен.
У віконечко визирнуло миловидне рум’яне дівоче обличчя з кирпатеньким носиком, заплаканими очима і привабливими пухлими устами.
Дівчина боязко глянула на Семена, і, імабуть, згадавши про свої заплакані очі, швидко сховалась.
— Стривай же, вацьпан, — вигукнула Закревська. — Чи ти, бува, не родич пана Гната Височана, який так славно воює з татарами? А може, його син?
– Єймосць угадала, — підтвердив не без гордощів Семен. — Син.
— Яка мила несподіванка, — подобрішала Закревська. — Зосю! Цей кавалер — син пана Гната Височана, про якого говорить ціле Підгір’я.
Дівчина вдруге визирнула з віконечка, кокетливо всміхнулася і, ніби засоромившись свого вчинку, зашарілась.
«Яка ж вродлива білявка», — маючи на увазі Зосю, відзначив Семен.
– Єй-же, вашмосць! — гримнула несподівано на Семена Закревська. — Сидить собі кавалер у сідлі, як квочка на гнізді, і пальцем об палець не вдарить, щоб нам допомогти. А може, вацьпан гадає, що ми з Зосею тут ночувати будемо? Га? Ось, бачиш, дочко, які нині кавалери настали, — скривилася з презирством.
Зося з-за спини Закревської подавала Семенові якісь знаки, мабуть, просила, щоб він не ображався на матір.
— Га, га! — зареготав єхидно Базилі. — Дісталося й вашмосці.
— А ти чого іржеш? — з обуренням глипнула на сина Закревська. — Накоїв глупства, ще й радіє. Ой, Базилі, Базилі! — зітхнула сумно.- І коли вже ти наберешся розуму?
Семен, який спочатку розгубився, всміхнувся.
— Гарасиме! А глянь-но, чи не вдасться щось зробити, щоб витягнути карету на берег, — звернувся до парубка.
— Починається, — буркнув незадоволено наймит і, закасавши штани, побрів у воду.
Порадившись про щось із фірманом Закревських і оглянувши буланих, Гарасим розчаровано розвів руками.
— Ці сухоребрі не витягнули б навіть порожньої карети, — штовхнув ногою одного з буланих. — Треба їх випрягати і замінити нашими.
Гарасим і фірман насилу зняли з буланих упряж. Почувши, що вони вільні, коні раптом підвелись з води, і, не кваплячись, почалапали на берег. Це сталося так несподівано, що всі з великого дива тільки ахнули. Фірман Закревських хотів було їх зупинити і знову запрягти в карету, але Гарасим тільки махнув рукою. В упряжі булані негайно повторили б свою витівку.
Запрягши в карету непроданих Семенових коней, Гарасим голосно йокнув, ляснув батогом. Коні натужились, рвонули і за хвилину витягли карету на берег.
— Рятівнику ти наш! — аж вигукнула на радощах Закревська. — Під’їдь-но, вацьпан, сюди і привітайся з нами як годиться, — запропонувала ласкаво.
Семен, нахилившись з сідла, галантно цмокнув руку Закревської.
— Привітайся і ти, Зосю, з паном Височаном, — звернулась до доньки Закревська, і з віконця висунулась біла, ніжна дівоча рука, затремтіла, як метелик, у Семеновій долоні.
— Ми вдячні вацьпанові, що не залишив нас у біді,- защебетала Зося і якось нерадо, спроквола вивільнила свою руку з Семенової долоні. — Прошу не кидати нас на цьому пустищі, бо тут дуже страшно. А може, вашмосць одвезе нас аж у Братківці? — попросила, позираючи при цьому ніжно на Семена.
— Як панні Зося накаже, то готовий навіть на край світу, — галантно запевнив дівчину Семен, кладучи руку на серце.
— Нам аби до Братковець, — незадоволено кинула Закревська, а сама подумала: «Цей Височан, видно, баламут… Закрутить дівчині голову, що потім клопоту не оберешся. Такій гусці небагато треба, а він, може, вже й одружений».
На землю лягала ніч, десь далеко застогнав пугач, біля віконця карети безшумно пролетів кажан, і Зося злякано скрикнула. Навіть пані Закревська принишкла, задивилась тривожно у темряву. Ніч має свої права…