— Замовкни хоч на мить, — наказав він дружині. — Уже півгодини верзеш казна-що, набридаєш кумові.
— Боронь боже, — запротестував полковник.
Жінка грюкнула дверима.
Дон Сабас витер шию хусткою, що пахла лавандою. Полковник одійшов до вікна. Дощ припускав. Через збезлюднілу площу переходила чиясь курка на цибатих жовтих лапках.
— Ви й справді робите впорскування півневі?
— Авжеж, — сказав полковник. — За тиждень почнеться тренування.
— Це безглуздя, — сказав дон Сабас. — Такі речі не для вас.
— Щира правда, — сказав полковник. — Та хіба через те слід скрутити півневі шию?
— Це божевілля, — повторив дон Сабас, обертаючись до вікна. Він дихав гучно, наче ковальський міх.
Полковникові боляче було дивитись у змучені кумові очі.
— Послухайте моєї ради, куме, — сказав дон Сабас. — Продайте цього півня поки не пізно.
— Це ніколи не пізно, — відказав полковник.
— Не будьте нерозважним, — наполягав дон Сабас, — ви зразу вб'єте двох зайців. По-перше, збудетесь клопоту, по друге — покладете в гаманець дев'ятсот песо.
— Дев'ятсот песо?! — вигукнув полковник.
— Дев'ятсот песо.
Вражений полковник не зразу усвідомив названу суму.
— Ви гадаєте, що за півня дадуть такі гроші?
— Я не гадаю, — відповів дон Сабас. — Я цілком певен.
Відколи полковник возив гроші, призначені для революції, він навіть не чув про таку велику суму.
Виходячи з контори дона Сабаса, полковник аж скорчився від болю в животі, однак тепер він знав: це не від погоди. На пошті він підійшов прямо до поштаря.
— Я чекаю на термінового листа. Авіа.
Поштар переглянув листи в шухлядках. Однак, скінчивши розкладати їх по відповідних літерах, не сказав нічого. Тільки струсив порох з долонь і значуще подивився на полковника.
— Сьогодні мені неодмінно мав прийти лист.
Поштар здвигнув плечима.
— Єдине, що приходить неодмінно, це смерть, полковнику.
Дружина зварила кукурудзяну кашу. Полковник їв мовчки, подовгу тримаючи повну ложку, задумуючись. Жінка, сидячи навпроти нього, відчувала, наче в хаті щось змінилося.
— Що з тобою? — запитала вона.
— Я думаю про службовця, від якого залежить пенсія, — збрехав полковник. — Мине п'ятдесят років, ми спочиватимемо в землі, а цей бідолаха в смертельному страхові чекатиме кожної п'ятниці своєї пенсії.
— Поганий знак, — зауважила жінка. — Я хотіла сказати, що ти вже починаєш коритись долі, — й знов узялась до каші. Але за хвилину побачила, що чоловік усе про щось думає. — Не думай нічого, їж кашу.
— Дуже смачна каша, — сказав полковник. — Звідки вона?
— Від півня, — відповіла жінка. — Хлопці принесли йому стільки кукурудзи, що він вирішив поділити її з нами. Отаке життя.
— Отаке, — зітхнув полковник. — Життя — це найкраще, що можна вигадати.
Він глянув на півня, прив'язаного до ніжки плити, і цього разу півень здався йому якимсь інакшим. Жінка також подивилась на півня.
— Сьогодні довелося гнати хлопців дрючком, — сказала вона. — Притягли стару курку, щоб злучити з півнем.
— Це не нове, — сказав полковник. — Таке було в селищах з полковником Ауреліано Буендіа. Йому для цього приводили дівчат.
Дотеп розвеселив жінку. Півень крикнув горловим голосом, що відбився луною в сінях, наче приглушений людський.
— Інколи мені здається, що він заговорить, — сказала жінка.
Полковник знову глянув на півня й погодився:
— О, він голосистий. — Він уже вирахував, поки їв кашу. — Цей півень забезпечить нас їжею на три роки.
— Омана нікого не наситить, — сказала жінка.
— Не наситить, але прогодує, — відказав полковник. — Це щось на кшталт чудових таблеток нашого кума Сабаса.
Тієї ночі він спав погано, марно намагався забути про цифри, що настирливо крутились у нього в голові. Вранці на сніданок дружина подала дві тарілки кукурудзяної каші. Вона їла мовчки, понуривши голову. Полковникові теж передався її поганий настрій.
— Що з тобою?
— Нічого, — сказала жінка.
Він подумав, що настала і її черга казати неправду. Спробував розважити її, але жінка лишалась похмура.