— Про півня, — повторив він, усміхаючись, і підштовхнув управителя до коридору. — Тут не знаєш, на якому світі живеш, а кум тільки про півня й думає, — і додав, звертаючись до полковника: — Гаразд, куме. Я зараз вернусь.
Полковник нерухомо стояв посеред контори, аж поки кроки обох чоловіків затихли в кінці коридору. Потім вийшов пройтись по селищу, що поринуло в недільний післяобідній сон. У кравецькій майстерні не було нікого. Лікарева приймальня замкнена. Ніхто не стеріг товари, виставлені в крамницях сірійців. Річка — наче блискуча криця. Якийсь чоловік спав у порту на чотирьох бочках гасу, закривши лице від сонця своїм сомбреро. Полковник попростував додому; в нього було таке відчуття, наче він — єдина жива істота в селищі.
Дома чекав на нього повний сніданок.
— Взяла наборг — пообіцяла заплатити завтра вранці, — пояснила дружина.
За сніданком полковник розповів їй про останні три години. Дружина нетерпляче вислухала його.
— Ти м'якосердий, — сказала вона наприкінці. — Ти неначе приходиш просити милостині, а повинен прийти з високо піднятою головою, викликати кума в куток і сказати йому: «Куме, я вирішив продати вам півня».
— Життя — це одна мить, — зітхнув полковник.
Жінка заходилася прибирати в хаті. Цього ранку вона вбралась незвичайно: на ногах старі чоловікові черевики, гумовий фартух, на голові ганчірка, зав'язана на вухах двома вузлами.
— Ти нічогісінько не тямиш у торгівлі, — сказала вона.
— Коли щось продаєш, то вираз обличчя в тебе має бути такий, наче ти купуєш.
Полковникові жінка в такому вбранні здалась кумедною.
— Стій так, — урвав він її, всміхаючись. — Ти тепер схожа на вівсяного чоловічка Квакера3.
Жінка скинула ганчірку з голови.
— Я тобі серйозно кажу, — відрубала вона. — Ось зараз віднесу півня до кума і закладаюсь на що хочеш, що повернусь через півгодини, маючи в руках дев'ятсот песо.
— Тобі кров шибнула в голову, — сказав полковник. — Вже робиш ставку на півня.
Він насилу відрадив її. Цілий ранок вона уявляла собі, як гарно вони будуть жити три роки, позбувшись цієї муки
— очікувати пенсії щоп'ятниці.
Вона вже приготувала все в хаті для зустрічі дев'ятисот песо. Склала список найнеобхідніших речей, які треба купити, не забула й про нові черевики для полковника. Вибрала в спальні місце для дзеркала. Несподіваний провал її планів сповнив її несвідомим соромом і образою.
Вона лягла на хвилинку спочити. Коли встала, полковник сидів у дворі.
— А тепер що ти робиш? — спитала вона.
— Думаю, — сказав полковник.
— Ну, тоді все гаразд. За п'ятдесят років матимемо ці гроші.
Але насправді полковник вирішив продати півня сьогодні. Він думав про дона Сабаса, який, сидячи сам у своїй конторі навпроти вентилятора, готується до щоденної ін'єкції. І завбачав, що відповість йому дон Сабас.
— Візьми півня, — порадила жінка, коли він виходив.
— Образ святого творить дива.
Полковник не погодився. Вона провела його аж на вулицю в тривозі й відчаї.
— Хай буде цілий натовп у конторі — не зважай! — казала вона. — Візьми його під руку і не пускай, доки він не
дасть тобі дев'ятсот песо.
— Вони подумають, що ми хочемо їх пограбувати.
Жінка наче не чула.
— Пам'ятай, що ти хазяїн півня, — напучувала вона чоловіка. — Пам'ятай, що це ти, власне, робиш йому послугу.
— Гаразд.
Дон Сабас був з лікарем у спальні.
— Користуйтесь слушною хвилиною, куме, — сказала полковникові господиня. — Доктор оглядає його, бо він має поїхати на ферму і не повернеться раніш як у четвер.
В полковникові боролися дві протилежні сили: хоч він і вирішив продати півня, але волів би прийти на годину пізніше, щоб уже не застати дона Сабаса.
— Я можу почекати, — сказав.
Але жінка радила йти. Вона провела його до спальні, її чоловік сидів на ліжку, як на троні, в самій білизні, втупивши в лікаря безбарвні очі. Полковник зачекав, поки лікар нагрів скляну трубку з пацієнтовою сечею, понюхав пару, схвально кивнув головою дону Сабасові, потім сказав, звертаючись до полковника:
— Треба розстріляти його. Діабет не дуже квапиться добивати багатіїв.
— Ви вже зробили все, що можливо, своїми клятими ін'єкціями, — сказав дон Сабас і поплескав себе по плюсклому заду. — Але об мене зуби поламаєш, — тоді до полковника: — Ну бо, вперед, куме. Коли я вдень зайшов за вами, вас уже не було, навіть капелюха не залишили.