— А я не ношу капелюха, щоб ні перед ким не скидати.
Дон Сабас почав одягатися. Лікар поклав у кишеньку
саквояжа скляну трубочку з кров'ю для аналізу. Потім зробив лад у валізці. Полковник подумав, що лікар уже збирається прощатись.
— Бувши вами, я б виставив моєму кумові рахунок на сто тисяч песо, докторе, — сказав він. — Тоді ви мали б менше клопоту.
— Я йому це й запропонував, тільки зажадав мільйон, — сказав лікар. — Бідність — найкращий засіб проти діабету.
— Дякую за рецепт, — сказав дон Сабас, силкуючись втиснути опасисте черево в вершницькі штани. — Але не приймаю його, хочу вберегти вас від нещастя бути багатим.
Лікареві зуби відбились у нікельованому замку валізки. Він подивився на годинник, не виявляючи нетерплячки. Натягаючи чоботи, дон Сабас несподівано спитав полковника:
— Ну, то що там з тим півнем, куме?
Полковник завважив, що й лікар нашорошив вуха, чекаючи на відповідь. Він зціпив зуби.
— Нічого, куме, — промурмотів. — Я прийшов продати його вам.
Дон Сабас узяв чоботи й сказав байдуже:
— Дуже добре, куме. Це найрозумніше, що могло вам спасти на думку.
Обличчя лікареве стало непроникне.
— Таке вирування пристрастей мені не до снаги. Я вже застарий, — виправдовувався полковник. — Якби я був молодший на двадцять років — інша річ.
— Ви завжди будете молодший на двадцять років, — зауважив лікар.
Полковник зітхнув вільніше. Він чекав, що дон Сабас ще щось скаже, але той більше не озвався — мовчки надягнув шкіряну куртку на застібці-змійці й уже рушив до дверей.
— Якщо хочете, поговоримо на тому тижні, куме, — сказав полковник.
— Саме це я й хотів сказати, — відповів дон Сабас. — У мене є клієнт, який, можливо, дасть вам чотириста песо. Але доведеться почекати до четверга.
— Скільки? — запитав лікар.
— Чотириста песо.
— Я чув, що його цінували багато дорожче, — зауважив лікар.
— Ви мені казали про дев'ятсот песо, — сказав полковник, збадьорений лікаревою підтримкою. — Це найкращий півень на цілу округу.
Дон Сабас відповів лікареві:
— Іншим часом усяк дав би тисячу. Але тепер кожен боїться доброго півня. Бо на півнячому бою завжди є ризик, що тебе застрелять.
Тоді обернувся до полковника з удаваним жалем:
— Оце я й хотів вам сказати, куме. Полковник кивнув головою.
— Гаразд.
І вийшов за ним до коридору. Лікар залишився в вітальні: жінка дона Сабаса покликала його і попросила в нього ліки «від того, що раптом трапляється з людиною, і невідомо, що воно таке». Полковник зачекав на нього в конторі. Дон Сабас відімкнув сейф, напхав грошей у кишені й простяг чотири банкноти полковникові.
— Ось вам шістдесят песо, куме. Коли продамо півня, розрахуємось.
Полковник рушив з лікарем через базар коло пристані, що починав оживати з вечірньою прохолодою. Якийсь баркас, навантажений цукровою тростиною, спускався за водою. Лікар був незвично мовчазний.
— Як ви себе почуваєте, докторе?
Лікар здвигнув плечима.
— Так собі, — сказав. — Думаю, що треба звернутись до лікаря.
— Це зима, — сказав полковник. — Взимку в мене завжди болить живіт.
Лікар уважно, але без професійної цікавості подивився на нього. Дорогою він вітався з сірійцями, що сиділи на порозі своїх крамниць. Вже біля дверей приймальні полковник признався лікареві, чому продав півня.
— Не міг інакше, — пояснив. — Цей звір живиться людським м'ясом.
— Єдиний звір, що живиться людським м'ясом, це дон Сабас, — сказав лікар. — Я певен, що він перепродасть півня за дев'ятсот песо.
— Ви так гадаєте?
— Я певен, — сказав лікар. — Це такий самий вигідний ґешефт, як його знаменита патріотична угода з алькальдом.
Полковник не міг повірити.
— Мій кум пішов на ту угоду, щоб зберегти свою шкуру, — сказав він. — Тільки тому він і зміг залишитись у селищі.
— І зміг скупити запівдарма майно своїх партійних товаришів, яких алькальд виселяв із селища, — заперечив лікар і постукав у власні двері, бо не знайшов у кишенях ключа.