— Ця пацієнтка здоровіша за мене, — сказав він. — З такою ядухою я б сподівався прожити сто років.
Полковник похмуро зиркнув на нього й мовчки простяг йому конверт, але лікар не взяв.
— Пустіть між люди, — промовив він стиха.
Полковник заховав конверта до кишені. Жінка вийшла з кімнати зі словами:
— Одного такого дня я помру й потраплю до пекла, докторе.
У відповідь лікар лише блиснув емаллю зубів, підставив стілець до столика і витяг з валізки кілька градуйованих пляшечок. Жінка, не звертаючи на це уваги, вийшла до кухні.
— Зачекайте, я підігрію каву.
— Ні, дуже дякую, — заперечив лікар. Тоді виписав рецепт. — Я не дам вам нагоди отруїти мене. — Жінка на кухні засміялась.
Дописавши рецепта, лікар прочитав його вголос — він був певен, що ніхто не розбере його писанини. Полковник намагався слухати уважно. Повернулася з кухні жінка, і їй упали в око згубні сліди минулої ночі на полковниковому обличчі.
— Вдосвіта його била лихоманка, — сказала вона про
чоловіка. — Зо дві години торочив небилиці про громадянську війну.
Полковник здригнувся.
— Це не лихоманка, — знітився він. — А крім того, — додав, — коли мені стане зовсім зле, я сам собі зараджу.
Сам себе викину в ящик зі сміттям.
І пішов до кімнати по газети.
До майдану йшли разом. Повітря було сухе. Асфальт на вулиці починав м'якнути від спеки. Коли лікар прощався, полковник запитав його тихо, крізь зціплені зуби:
— Скільки ми вам винні, докторе?
— Тепер нічого, — відказав лікар і плеснув його долонею по спині. — Я вам складу кругленький рахунок, коли півень виграє.
Полковник попрямував до кравецької майстерні, щоб передати підпільного листа Агустіновим товаришам. Це був його єдиний притулок відтоді, як полковникові прихильники загинули чи були вигнані з селища, а він залишився один, як палець, і його єдиним ділом стало очікування пошти щоп'ятниці.
Від вечірньої спеки жінка ще пожвавішала. Вона сиділа в коридорі серед бегоній біля ящика з шматтям і знову чаклувала, як з нічого пошити нову білизну. Робила комірці з рукавів, манжети зі спинки і квадратні латки, акуратні, хоча різного кольору. У дворі зацвіркотів цвіркун. Сонце хилилось на захід. Але жінка не бачила, як воно вмирає над бегоніями. Вона звела голову аж коли звечоріло і полковник повернувся додому. Тоді підперла голову обома руками, аж хруснули суглоби, сказала:
— В мене мозок, наче нап'ята струна.
— Він завжди був у тебе такий, — сказав полковник, але уважно глянув на жінку, обсипану різнобарвними клаптиками. — Ти схожа на дятла.
— Доводиться бути й дятлом, якщо хочеш мати в що вбратись, — усміхнулась вона. Розгорнула сорочку, зліплену з трьох різнобарвних шматків, тільки комір і манжети були одного кольору. — Досить тобі зняти піджак — і карнавальний костюм готовий.
Її мову заглушили дзвони, що вибили шість.
— Ангел господній благовістив Марії, — почала вона вголос молитву, йдучи з одежею до спальні. Полковник озвався до дітей, які після школи забігли подивитись на півня. Раптом він згадав, що на завтра нема кукурудзи, й пішов до спальні просити грошей у дружини.
— Здається, в нас лишилось не більш як п'ятдесят сентаво, — сказала вона.
Жінка ховала гроші, зав'язані вузликом у хустці, під килимок біля ліжка. Це були гроші за Агустінову швацьку машину. Дев'ять місяців вони тратили ці гроші сентаво за сентаво на себе й на півня. А тепер залишилось лише дві монетки в двадцять і одна в десять сентаво.
— Купиш фунт кукурудзи, — сказала жінка, — а за решту — кави на завтра й чотири унції сиру.
— І позолоченого слона, щоб почепити на дверях, — додав полковник. — Сама кукурудза коштує сорок два.
Подумали хвилинку.
— Півень — не людина, може й почекати, — перша промовила дружина. Але чоловіків вираз обличчя змусив її замовкнути. Полковник сидів на ліжку, спершись ліктями на коліна, і бряжчав монетами.
— Не в мені річ, — сказав він за мить. — Якби це залежало від мене, я б сьогодні ввечері зробив санкочо з півня. Мабуть, добрячий був би пронос за п'ятдесят песо. — Тоді замовк, розчавив на шиї комара й слідом за жінчиним поглядом перебіг очима по кімнаті. — Мені прикро лише те, що ці сердешні хлопці збирають гроші.