Елінор Портер
Полліанна дорослішає
Розділ 1. Делла переконала
Делла Ветербі видерлась крутими сходами на ґанок сестриного будинку на Комонвелт-авеню і енергійно тицьнула пальцем у ґудзик електричного дзвінка. Вся вона, від облямованого плюмажем капелюшка до черевичків на низьких підборах, випромінювала здоров’я, бадьорість і завзяття. Радість життя бриніла навіть у привітанні, з яким вона звернулась до служниці, коли та їй відчинила.
— Доброго ранку, Мері! Моя сестра вдома?
— Та… так, мем, місіс Керю вдома, — невпевнено відповіла дівчина, — але вона сказала, її ні для кого немає…
— Он як? Але я не ніхто, — усміхнулась міс Ветербі, — тож мене вона прийме. — Не бійся, відповідальність я беру на себе, — додала вона у відповідь на переляканий вираз дівочого обличчя. — Де вона зараз? У вітальні?
— Та… так, мем, але… вона справді казала…
Дарма — міс Ветербі вже піднімалася широкими сходами, і покоївка, розпачливо озирнувшись на гостю, зачинила за нею двері.
Рішуче перетнувши коридор на другому поверсі, Делла Ветербі підійшла до напівпрочинених дверей і постукала.
— Мері, що там іще?! — відповів роздратований голос. — Хіба я не казала, що… Ох! Делло? — голос враз наповнився теплом приємного здивування. — Це ти, серденько? Яким вітром?
— Так, це я, Делла, — радісно всміхнулась молода жінка. — Я поверталася з одноденної відпустки на узбережжі з двома іншими медсестрами. Тож зворотною дорогою до санаторію забігла до тебе. Я ненадовго — тільки заради цього…
З такими словами вона поцілувала власницю мінливого голосу.
Місіс Керю насупилась, трохи відсторонившись від сестри. Вираз радісного піднесення, що був набіг їй на обличчя, поступився звичній масці пригнічення й роздратування.
— Звісна річ! Я могла б одразу здогадатись! — вигукнула вона. — Ти ніколи тут не затримуєшся.
— «Тут»?
Делла Ветербі розсміялась, повівши рукою навколо. Тоді її вигляд несподівано змінився. Вона ніжно притулилася до сестри.
— Рут, люба, я просто не змогла би витримати у цьому будинку, ти сама знаєш. Просто не мала б такої змоги, — м’яко додала на закінчення.
Місіс Керю роздратовано стенула плечима.
— З якого б це дива?
Делла Ветербі похитала головою:
— Ти знаєш, люба, знаєш. Я категорично не хочу сприймати похмурості, невизначеності, скигління й гіркоти.
— Мені гірко, бо я страждаю!
— А тобі не слід.
— Чом би й ні? Заради чого я маю мінятись?
Делла Ветербі відповіла нетерплячим жестом.
— Рут, послухай, тобі тридцять три роки. У тебе добре здоров’я, принаймні воно було б таким, якби ти дбала про себе. Тобі не бракує вільного часу і аж ніяк не бракує грошей. Хто завгодно скаже: такого чудового ранку ти могла б узятися до чогось ліпшого, ніж замкнутись у цьому будинку, наче у склепі, наказавши покоївці нікого до тебе не пускати.
— А якщо я нікого не хочу бачити?!
— Зроби так, щоб захотілось.
Місіс Керю тяжко зітхнула і відвернулась від співрозмовниці.
— Ох, Делло, як ти не можеш зрозуміти? Я не така, як ти. Я не можу… не можу забути.
Болісна гримаса викривила обличчя молодої жінки.
— Ти маєш на увазі Джемі, я думаю? Та я не забула його, люба. Хіба ж я могла б… Але хандра не допоможе нам знайти його.
— Наче я не намагалася відшукати його впродовж восьми років! — стримуючи сльози, обурилась місіс Керю. — І не самою тільки хандрою.
— Я знаю, люба, — примирливо мовила сестра, — і ми не припинимо пошуків, аж доки не знайдемо або самі пропадемо. Але занепадати духом немає сенсу.
— Але я нічого більше не хочу робити, — похмуро пробурчала Рут Керю.
На якусь мить запала тиша. Молодша сестра сіла, дивлячись на старшу схвильовано і осудливо.
— Рут, — нарешті вимовила вона з нотками розпачу, — ти мені пробач, але… ти що, назавжди у такому стані залишишся? Визнаю, ти овдовіла. Але твоє шлюбне життя тільки й тривало один рік; а чоловік був набагато старшим за тебе. Ти на той час була майже дитиною, і той єдиний рік має видаватись тобі давнім сном. Не допусти, щоб той сон отруїв тобі все життя!
— Ні, ох, ні… — скрушно пробурмотіла місіс Керю.
— То що, довго це з тобою діятиметься?
— Що ж… якби знайшовся Джемі…
— Так, я знаю, Рут. Але, люба моя, невже, крім Джемі, ніщо в світі тебе не тішить?
— Не бачу такого, на чому б могла затриматись думкою, — гірко зітхнула місіс Керю.
— Рут! — вигукнула молодша сестра, на мить піддавшись роздратуванню, але тут-таки засміялась. — Ох, Рут, я б тобі призначила дозу Полліанни. Не знаю нікого, хто потребував би цього більше за тебе!