Джеймі зголосився нести каное, але, не пройшовши ще й милі, він уже шкодував про це. Їм довелося долати нескінченну низку перешкод, раз по раз перелазячи через повалені лісовою пожежею дерева, між якими хлюпотіло грузьке болото. Балансуючи з каное на спині, він перестрибував з колоди на колоду й з купини на купину. І на додаток до всього їх ще переслідував рій чорних мух.
Авасін ніс два рюкзаки й решту поклажі. Він був навантажений, як мул.
Перехід забрав цілих дві години. Добувшись нарешті до берега річки Касмір, хлопці аж падали з утоми. Але чіпевеї вже встигли спустити свої човни на воду. Деніказі не дав хлопцям часу на перепочинок. Його суворе обличчя не виявляло й найменшого співчуття до них, коли він давав наказ пливти далі.
Тримаючи курс за водою на північ, каное полинули тепер, мов горобці, переслідувані яструбами. Швидкість була така, що соснові й смерекові ліси на берегах зливалися в суцільну стіну; та хлопці і не дивились на них, бо їхні погляди були прикуті до річки й до чіпевейських човнів попереду, що раз у раз змінювали свій курс.
Ось перша бистрінь насунулася на них — вузька ущелина, в якій ревла і клекотіла спінена вода. Джеймі, який сидів на носі, гарячково загрібав, аби уникнути зіткнення з чорними скелями, що мчали їм назустріч. Авасін на кормі теж веслував щосили, скеровуючи човен то в один, то в другий бік у вузьких закрутах між порогами.
А за цими порогами виринали нові… Шалений гін тривав аж до полудня. Перепочинок настав тільки тоді, коли течія почала заспокоюватися й річка поступово перейшла в широку затоку. Попереду, мов дві руки, простягнуті до півночі, лежало озеро Касмір.
Після короткої зупинки на обід вони попливли через озеро. Години минали повільно й одноманітно. На той час, коли сонце зникло за порослими рідким лісом горбами на заході, чіпевеї випередили хлопців на багато миль. Швидко насувалася темрява, а з нею — почуття самотності.
Та нараз Авасінові пильні очі помітили попереду кілька невеличких світлих вогників на тлі темної стіни лісу.
— Це табір Деніказі! — вигукнув він. — Я бачу вігвами!
Що ближче вони підпливали до берега, то яскравіше розгорялися вогнища, і ставало їх чимраз більше. Над тихою озерною гладінню розлягався собачий гавкіт і ритмічне торкотання індіянських барабанів.
Хлопці покинули веслувати, й каное само попливло до берега. Просто перед ними була довга піщана коса, на якій стояло кільканадцять невисоких, конусоподібних вігвамів. Між ними палахкотіли вогнища, утворюючи химерний танок тіней на стінах індіянських осель і освітлюючи постаті двох чи трьох десятків чоловік, що нерухомо стояли коло самої води.
В усьому цьому видовищі було щось дике, первісне. Ідтен-елделі жили в своєму таборі майже так само, як їхні предки тисячу років тому. Хоч тепер замість луків і стріл вони мали рушниці, цивілізація білих людей майже не торкнулася їхнього способу життя. Вони жили, як за давніх часів, і вклонялися своїм давнім богам.
Коли каное наблизилося до берега, хлопці почули гучний голос Деніказі.
— Хто пливе до нас? — вигукнув він мовою чіпевеїв.
Авасін відповів тією самою мовою:
— Сини Енни, крі, припливли до вас здалеку!
Після цієї ритуальної відповіді Авасіна чіпевеї зняли голосний крик, що луною пішов над тихим озером, розриваючи темряву ночі:
— До нас прибули друзі! Кладіть на землю луки!
Цією стародавньою формулою незліченні покоління ідтен-елделів вітали своїх друзів.
Трохи наляканий незвичною церемонією, Джеймі обережно ступив з човна на берег. Деніказі повів хлопців до свого вігвама, перед яким горіло велике й яскраве багаття. Одразу з'явилися дві жінки з дерев'яними тацями, на яких лежала варена риба й в'ялена оленина з подарованих індіянами крі харчів. Знаючи, що табору чіпевеїв загрожує голод, Джеймі хотів був одмовитися від частування, але Авасін швиденько прошепотів:
— Їж, Джеймі. Вони дають тобі найкраще з того, що мають, аби показати, що ти — бажаний гість. Своєю відмовою ти образиш їх.
Хлопці покуштували всього для годиться під мовчазним наглядом ватажка чіпевеїв. Лише коли вони попоїли, Деніказі підвівся і, ставши над вогнищем, заговорив:
— Коли батьки моїх батьків вирушали до країни Енни, то поверталися звідти тільки з глибокими ранами від стріл. Та це було давно. Тепер я побував в Енні, і мені простягнули там руку дружби, а повернувся я з дарунками для свого племені. Я ніколи не забуду цього. А тому пам’ятайте: в цьому таборі й на цій землі ви брати мого народу — і сини Деніказі!