Хлопці привезли додому лапу. На вигляд ступня її мала добрих десять дюймів завширшки і цілий фут завдовжки. Джеймі відразу ж заходився обмірювати її, а скінчивши — спохмурнів.
— Оті чудні сліди, що ми бачили коло кам’яного іглу місяць тому, залишив не ведмідь, — промовив він.
Авасінові довелось погодитися з цим. Засинаючи тієї ночі, хлопці думали про таємничі сліди, а потім бачили неприємні сни…
Наближався кінець листопада, і зима вже неподільно владарювала над Барренлендом. Люті хурделиці раз у раз налітали з північних морів, сковуючи тундру своїми льодовими пальцями. Пурга не вщухала по кілька днів поспіль, не дозволяючи хлопцям і на десяток кроків відійти од дверей хатини. Світ, в якому вони існували, весь час зменшувався, аж доки вони стали в'язнями своєї маленької хатини.
Спочатку хлопці не надавали цьому значення. В хаті їм було тепло й затишно, і вони знали, що мають досить харчів на чорний день. Попервах їм навіть приємно було сидіти поряд з собаками перед відкритим вогнищем і балакати чи робити якусь дрібну роботу, прислухаючись до несамовитого завивання вітру надворі.
Дні тепер стали зовсім короткі. Світало десь після десятої, а близько третьої години пополудні ніч уже оповивала білу, вітрами второвану тундру. Три кам'яні каганці споживали так багато жиру, що запаси смальцю почали катастрофічно танути. Хлопцям довелося перейти на одну лампу, і ту вони засвітлювали лише на кілька годин на день. Отож дедалі більше часу їм доводилося просиджувати при непевному світлі вогнища, балакаючи або граючи у відомі Авасінові індіянські ігри.
Джеймі навчився грати в «котячі гойдалки» — вив'язувати складні фігури з великої сухожильної петлі, почепленої на кінчики пальців. Коли це набридло, хлопці взялися за «удзі» — гру на вгадування з камінцями й трісками. Проте і ця, і інші ігри, що їх вони знали або вигадували, розважали їх недовго: незабаром хлопці втрачали до них інтерес.
Вони без угаву балакали, намагаючись розвіяти дедалі зростаюче почуття неволі й туги. Джеймі розповідав довгі історії зі свого шкільного життя в Торонто, а Авасін — старовинні індіянські легенди й мисливські бувальщини.
Їм легше було переносити ті короткі години, коли світився каганець. Тоді вони не витрачали марно й хвилини: шили собі нові одежини із шкур, лагодили різне начиння, виготовляли нову собачу збрую, вистругували стріли для лука. До того ж треба було ще й рубати дрова, носити воду, готувати їжу. Джеймі особливо подобалося вигадувати нові страви з того обмеженого запасу харчів, який вони мали. Він готував печені з м'яса, змішаного з рибою. Одного дня він зробив підливу із сушеної водянки. Він намагався щоразу по-новому засмажити оленину і навіть випікав «оладки» з розтертого на борошно й заправленого жиром сушеного м'яса.
Хоч як це дивно, хлопці не тужили за стравами, до яких звикли на півдні. Протягом перших кількох тижнів їм бракувало солі й цукру, але тепер вони вже звикли обходитися без них. Про борошняні вироби вони згадували довше; однак місяць, проведений у тундрі, притупив і це бажання, і навіть згадка про гарячі коржики більше не псувала їм настрою.
З досвіду вони вже знали, що м'ясо, і саме тільки м'ясо, може заступити їм усі продукти, з однією дуже важливою умовою, а саме: з пісним м'ясом треба їсти багацько жиру.
Раз чи два, коли завірюха ненадовго вщухала, хлопці виходили надвір, але оддалятись від хатини не наважувалися, бо хмари на небі не розвіювалися й щохвилі могла знову знятися пурга.
Під час цих вилазок Авасін підстрелив з лука кількох куріпок, а Джеймі розставив десяток сирицевих силець, і в них впіймалося два вгодованих зайці. Вони приємно урізноманітнили харчування хлопців, та вистачило їх, звичайно, тільки на те, щоб роздражнити хлоп'ячі апетити.
Через те, що погода зіпсувалася, собакам доводилося здебільшого сидіти в хаті. І коли Джеймі особливо занепадав духом, він переводив погляд на двох великих гарних псів, і в серці його знов спалахувала надія, бо він вірив, що колись вони допоможуть їм вирватися з полону похмурого зимового Барренленду.