Вони йшли один за одним майже безперервно, перекриваючи шум двигуна та бура. Помітнішою стала вібрація корпусу. Сейсмографічні датчики короткими стрибками фіолетових світних рисок фіксували відстань до місця вибухів: триста десять кілометрів, чотириста два, триста сімдесят… Розплавлений стиснутий камінь чудово проводив звукові хвилі, й через те створювалося враження, ніби до місця вибухів не більше сотні кілометрів. Там, на великій глибині, коїлося щось таке, що народжувало на поверхні землетруси.
Проте не всюди гіпоцентри лежали під шаром у триста-чотириста кілометрів. Вони утворювали дно своєрідної чаші, вінця якої підіймалися до берегів Тихого океану, охоплювали пасмо Курільських островів, Японію, Індонезію, загрозливо наближалися до поверхні земної кулі. Саме тут вулкани викидали вогняні потоки, а від двигтіння землі цілі міста оберталися на руїни.
Микола Миколайович прокинувся одразу, наче хто штовхнув його під бік. Він сів у гамаці, прислухався, промовив своє улюблене: «Ах, зангезур-занзібар!» — і досить спритно спустився в кабіну до Біронта.
— Ми ще не повернулися на поверхню, — уїдливо зауважив Валентин Макарович. — Можете спати на здоров'я.
— Ні, ви послухайте, — Дектярьов підняв палець. — Га? Гоготить!
— Що гоготить?
— Астеносфера… Як то вона зустріне нас, матінка? Можете уявити, що лишиться від всюдихода, якщо не спрацює захисне поле?
Валентин Макарович не мав жодного бажання уявляти це. Він окинув геолога гнівним поглядом, записуючи в журнал показання приладів. Але пальці його після Дектярьових слів стали неслухняні. Огидна людина, він прийшов тільки задля того, щоб отруювати йому, Біронтові, робочий настрій.
Микола Миколайович сів до пульта. Одним поглядом, по-хазяйськи, окинув чотири дугоподібні лінії приладів, зиркнув на екран.
— Нефеліновий базальт, — задоволено констатував він уголос, — з перевагою авгіту. Поки що нічого нового. Побачимо, як буде далі.
Ламані вогняні зигзаги на екрані зникли, відтак з'явилися знову, ще грубіші. Їхні химерні обриси нагадували то гіллясту блискавку, то переплутаний моток дроту. Розплавлені потоки магми намагалися прокласти собі шлях крізь каміння. Вони тягнулися своїми щупальцями до корпусу підземохода. А він поривався назустріч вогневі, бажаючи помірятися з ним силою.
Дектярьов з хрускотом розвів руки, зігнув їх у ліктях, позіхнув, широко роззявляючи рота, потім вийняв електроперо й журнал для запису спостережень.
— Нефеліновий базальт, — слідом за рядком, що побіг на папері, повторив геолог. — Кремнезему… ох, — він знову позіхнув, — кремнезему п'ятдесят один процент. Титанистого залізняку…
— Дозвольте нагадати вам, — зупинив його Біронт, — ви тут не самі. Я не можу працювати, якщо поруч розмовляють уголос.
— А… ну-ну!
Через кілька хвилин Дектярьов, замріявшись, знову заговорив уголос. Він називав процентний вміст елементів у породі, диктував собі, здивовано мугикав чи вигукував зачудовано: «Ах, зангезур-занзібар!»
Біронту доводилося знехотя вислуховувати довгі монологи, запальні сперечання з уявним опонентом з приводу складу порід, іронічні зауваження про те, що не буде нічого дивного, якщо в центрі землі виявиться звичайна болотяна вода.
Цілісіньку годину Валентин Макарович стримував себе. Геологове мурмотіння викликало в нього таке роздратування, що на мить він перестав чути відгомін глибинних вибухів. Учений відвів погляд од приладів, щоб висловити найрішучіший протест. Сліпуче сяйво, що заповнило весь екран, змусило Біронта забути про все на світі. Спочатку він здивовано жмурився від яскравого світла. Потім йому здалося, що посеред пульта у величезній чаші клекоче розплавлена мідь. В обличчя війнуло жаром.
— Що… що це?
Микола Миколайович неуважно, скоса глянув на екран.
— Звичайна магма, — пояснив він і знов поринув у записи.
Всюдихід злегка хитнуло, швидкість його руху зросла. Машина опинилася серед розплавленого каміння. Вогняна рідина оточувала корабель з усіх боків, і він заглиблювався в неї, як батисфера в безодню океану. Далекий гуркіт, що долітав з надр, став глухіший. Під приладами, які контролювали тиск на корпус, разом спалахнули червоні лампочки.
Минула ще година… Друга… Третя.
Машина рухалася далі серед вогню, униз, униз, униз…
Раптом почувся приглушений свист, і на пульті спалахнула ще одна червона лампочка. Автомати ввімкнули магнітоплазмове поле.
Вадимові пальці вчепились у бильця крісла. ПВ-313 поминув глибинний бар'єр і ввійшов у астеносферу!