В сусідньому гамаці лежав Чураков, нижче — Міхєєв, обидва з розплющеними очима.
— Не спиться? — запитав Вадим.
— Де вже тут заснеш, — кинув Міхєєв.
Андрій змовчав. Він хотів одного: хай вібрація буде така сильна, щоб у голову не лізли думки, не мучили його незвичними сумнівами.
Вадим скочив з гамака. І скрикнув. Йому здалося, що підошви торкнулися розпеченої поверхні. Вібрація вже проникла крізь найлоповсть. Вона голками прошила тіло. Від неї на хвилину перехопило дихання. Та найхворобливіші відчуття були в голові — там у мозку наче закрутилося, застрибало безліч гостреньких камінців.
— Тьху! — командир дихав часто, але на ногах устояв, уперто не бажаючи здаватися. — Ч-чорт, як проймає! Ну, нічого.
Він пішов до люка.
У другій кабіні Скорюпін вів подвійну боротьбу: то, притулившись до апарата, обертав лімби настройки і вдивлявся в блакитну лінійку, то, схлипуючи, затуляв лице долонями і відкидався в кріслі.
— Не чутно? — запитав Вадим. Йому довелося кричати, щоб подолати гудіння корпусу.
Зв'язківець похитав головою.
Те, що побачив Вадим у третій кабіні, вразило його. Геолог і атоміст сиділи один навпроти одного. В атоміста було змучене обличчя, він раз у раз хапався руками за голову, за серце, але не випускав затиснуте в пальцях електроперо. Над чолом його настовбурчилося волосся, на пом'ятих безсонням щоках стирчала руда щетина. Він ось-ось ладен був здатися і попроситись на поверхню. Та з хвилин складалися години, а Біронт не скаржився і вивчав далі характер випромінювання, що породжувало мезони.
Микола Миколайович мав дещо міцнішу вдачу. Але йому також нелегко було сидіти в кріслі. М'ясисті щоки вченого здригалися, увесь він морщився від виснажливої вібрації. А в очах і упертість, і творчий азарт.
— Відкриття за відкриттям! — вітав Дектярьов появу Суркова. — Ви тільки уявіть собі, Вадиме Сергійовичу, він має кристалічну будову.
— Хто він?
— Базальт, який нас оточує.
— Що ж… поздоровляю.
Цієї миті Вадима не дуже-то цікавила структура базальту.
— Так, так! — кричав Дектярьов і навіть підвівся, щоб Сурков його краще чув. — Ультракристалічна структура. Кристали такі дрібні, що мені пощастило відкрити їх тільки з допомогою ось цього. — Микола Миколайович постукав суглобом вказівного пальця по шкалі одного з приладів. — Складається така картина: на глибині сорока кілометрів під впливом тиску кристалічна структура переходить в ультракристалічну, а не в аморфну, як ми досі гадали. Як вам це, га? А ось на глибині трьохсот кілометрів вона набуде справжнього аморфного стану. Це відбуватиметься значно відчутніше, з виділенням тієї енергії, яка й породжує землетруси.
— Я зрозумів вас, Миколо Миколайовичу. А як справи у Валентина Макаровича? Він також робить відкриття?
Дектярьов відчув глузування в голосі Суркова, але не образився, а, навпаки, усміхнувся.
— Так, схоже, що й Валентин Макарович зловив велику рибину. В усякому разі, ми вже не повернемося з порожніми руками. Чи не так, Валентине Макаровичу?
— Не відривайте, будь ласка, не відривайте! — благав Біронт. — Ви ж бачите, як важко зосередитися. Йдіть розмовляти в інше місце. Дуже прошу вас.
Погляд атоміста зупинився на одному з приладів, а розчепірені пальці націлилися на перемикач.
Вадим спустився до себе, сів у крісло, щоб працювати. Йому хотілось до повернення на землю остаточно вирішити питання про вибір найраціональнішого профілю корпусу підземохода. Проте в нього було таке відчуття, начебто він сів не в крісло, а в якесь середньовічне пристосування для тортур, виготовлене з грубого неопрацьованого металу, і що це пристосування з шаленою швидкістю котиться нерівною кам'яною поверхнею.
«На наступному підземоході доведеться поставити крісла на віброгасники», — подумав Вадим.
Спроба захопити себе розрахунками зазнала невдачі. Розгублений Сурков переконався, що не зможе зосередитися в таких умовах. Проклята вібрація вивертала всі нутрощі.
Вадим схопився. Стояти на м'якому найлоповстяному покритті було легше, але ж не працювати стоячи?
Він повернувся до кабіни вчених. На його подив, геолог і атоміст усе ще залишалися біля пульта. Вони, здавалося, приросли до своїх місць. Навіть Біронт, цей кістлявий вередливий чоловік, виявляє незрозумілу впертість. Обличчя в нього змучене. Видно, що тримається з останніх сил. Але ж на початку рейсу, коли ніщо не заважало працювати, вередував, ставив ультиматум. Цікаво, скільки зможе він висидіти в кріслі?