Вадим зловив себе на тому, що його дратує Біронтова впертість. Та й зовнішній спокій Дектярьова теж.
Валентин Макарович ніби вгадав командирові думки, закрив журнал і, знеможений, опустив голову на груди. Посидівши так кілька хвилин, він із зусиллям підвівся на ноги і, наче п'яний, побрів до драбини.
Дектярьов лишився біля пульта. Цього, здавалося, нічим не проймеш. Схоже, геолог навіть наспівує. Справді, так і є! Мугикає, як ситий кіт. Тим часом вібрація повинна завдавати йому далеко більше неприємностей, ніж худорлявому Біронту.
Розгніваний на себе і на своїх супутників, Вадим повернувся до пульта. Він примусить себе працювати! Що за самокатування… Кожне показання приладів доводилося перечитувати двічі й подовгу думати над результатами обчислень, аж поки вони доходили до свідомості.
Ні, у нього так нічого й не вийшло.
Навколо все ревло й гуркотіло. Від тривалої дії наростаючої вібрації Вадим відчував біль у шлунку. В горлі з'явилися корчі, рот безперервно наповнювався слиною.
Від недавнього спокою, в якому Вадим прийняв рішення йти до центра землі, не лишилося й сліду.
На екрані локатора зелень змінилася густою синявою. Вона була така рівна й чиста, як небо в липневий полудень. Екран нагадував би кругле вікно, якби був у стіні, а не в підлозі. І не хотілося вірити, що ця синь не повітря, а розпечений базальт, здатний розчавити ПВ-313, якби відмовило магніто-плазмове поле.
Вадим з'єднався з геологом.
— Миколо Миколайовичу, який буде ваш прогноз щодо наростання вібрації?
— Правду кажучи, невтішний. До зони гіпоцентрів не менше доби руху. Та ще стільки ж від неї в глиб, де припиниться ця каменедробарка.
— Кепсько…
— Та куди гірше.
Дектярьов чекав, що скаже Сурков. Але той мовчав. Командир підземохода вагався. Чи не час зупинити машину й раніше прощупати надра з допомогою всієї апаратури, що є на кораблі? Чи не поспішив він, узявши на себе сміливість одразу ж рухатися на ПВ-313 до центра землі?
— Зупинитися? — спитав він геолога.
— Н-не знаю, що й порадити.
Микола Миколайович також вагався. Пристрасть дослідника штовхала його далі, кликала в надра. Голос розсудливості радив повернути назад.
Якби геолог почав умовляти Вадима припинити рейс, Сурков би здався. Але Дектярьов сподівався, що командир підземохода прийме таке рішення самостійно. Обидва мовчали. Обидва дивилися в репродуктори на пульті, проте так нічого й не почули один від одного.
Згори спустився Міхєєв, похмурий і стомлений. Сів у крісло й запропонував Вадимові:
— Ідіть перепочиньте в гамаці. Од вібрації мозок перетворюється на кашу. Треба дати йому спочинок.
Вадим лишився на місці. Такого піклування він не потребував. Але самопочуття його було вельми погане. Голову ломило, вибивало з неї всі думки, всі бажання.
Час тягнувся нестерпно повільно. Командир підземохода уникав дивитися на хронометр, та все частіше поглядав на віброметри. Можна було пишатися конструкцією ПВ-313: ніяких порушень в роботі автоматики.
«Треба зупинити підземохід», — сказав собі Вадим, та лишився нерухомий. Він звик доводити до кінця кожну розпочату справу, а зараз йому треба було відмовитись од найбільшого, найзаповітнішого, заради чого він жив і працював.
«Поспішив… — з досадою признався Вадим. — До вібрації машина не підготовлена. Треба повертатися».
І не знаходив у собі сил простягнути руку, щоб натиснути кнопку зупинки.
Раптом у синяві екрана він побачив Лену.
Чотири доби розлуки…
Чотири доби!
Та це тільки початок рейсу. Підземохід пройшов двісті двадцять кілометрів, а Вадим хотів досягти центра землі. Отож лишається ще подолати понад шість тисяч кілометрів. Навіть при існуючій швидкості руху буде потрібно сто п'ятдесят діб. Та стільки ж на зворотний шлях. Майже рік!
На хвилину Вадим перестав відчувати вібрацію. Гостра, виразна думка, що вся ця витівка — цілковите безглуздя, заглушила інші переживання, стерла навіть Ленин образ. Він раптом відчув і грізну силу підземної стихії, і нескінченність шляху. Що значить горезвісний глибинний бар'єр, якщо попереду чекають справжні бар'єри і за подолання кожного з них можна поплатитися життям.
На душі було неспокійно, тривожно.
— Вадиме, — почувся з репродуктора Андріїв голос, — піднімись мерщій до нас у кабіну.
— Що там скоїлося?
— Скорюпін знепритомнів.
— Іду!
Слідом за Вадимом до кабіни механіка піднявся Міхєєв. Скорюпін лежав на підлозі, біля нього клопотався Андрій; трохи піднявши Павлову голову, він намагався зупинити кров, що текла з носа.