Міхєєв, не промовивши жодного слова, відсторонив Андрія, взяв на плечі обм'якле тіло зв'язківця й поніс у кабіну відпочинку. Там він обережно поклав Павла в гамак, відчинив шафу з медикаментами, вийняв ліки, вату, марлю.
Кінчалася п'ята доба.
В кабіні зібрався весь екіпаж. Оточили Павлів гамак і чекали, поки зв'язківець прийде до пам'яті.
Павло розплющив очі, винувато глянув на товаришів.
— Це від хитавиці, — сказав він. — Та ви не турбуйтесь. Зі мною на морі завжди таке трапляється. А потім звикаю.
— На морі теж непритомнієш? — підозріло спитав Міхєєв.
— Лежи й мовчи, — наказав Вадим. Потім звернувся до Міхєєва. — Петре Панасовичу, зупиніть підземохід.
Міхєєв не встиг відповісти. Гудіння за стінами підземохода набуло іншої тональності, зазвучало на найнижчих октавах, нагадуючи виття розкрученої сирени. Підземохід хитнуло спочатку злегка, а потім із такою силою, що люди попадали один на одного, покотилися в куток кабіни.
— Гіпоцентр! — вигукнув Микола Миколайович.
Із незвичайною для свого неповороткого тіла спритністю, чіпляючись руками за повсть, що вкривала підлогу, він дістався до люка й пірнув у його отвір.
— До пультів! — наказав Вадим.
Та попри спортивний гарт, йому не одразу вдалося зайняти своє місце. В останню мить, коли він, здавалося, ось-ось ухопиться за поруччя люка, його відкидало назад. Він наштовхувався на товаришів, збивав їх із ніг і опинявся біля протилежної стіни.
Коїлося щось неймовірне. Величезну металеву машину розхитувало, як старезне суденце на морській хвилі в десять-дванадцять балів. Зовнішній шум доповнював цю схожість. Здавалося, на борти ПВ-313 падають багатотонні високі вали.
Вадим, Андрій, Міхєєв один за одним покинули кабіну. В ній лишилися Скорюпін і Біронт. Та й Біронтові пощастило спіймати момент, коли настала відносна тиша, і рачки досягти люка.
Скорюпін сів у гамаці, заплющив очі, а коли знову розплющив їх, на віях тремтіли краплі сліз — немилосердно боліла голова. Повільно переліз він через край гамака й стрибнув на підлогу.
… Великих зусиль коштувало Миколі Миколайовичу спуститися драбинкою до своєї кабіни. Ще важче було дістатися до крісла. Розбурханий базальт намагався розтрощити підземохід і потягти за собою. Гіроскопічні автомати вирівнювали машину. Точилася боротьба стихії і механізмів, створених розумом людини. Члени екіпажу були німими свідками цієї боротьби. Їхнє втручання не полегшило б становища підземного корабля.
Дектярьову пощастило сісти в крісло. Од вібрації він зіщулився, завмер, не зводячи, проте, очей із приладів. Тепер вібрація проходила крізь тіло частими й гарячими імпульсами електричного струму. І жар від неї розливався в животі, повільно підіймався вздовж хребта, заповнював голову.
Насамперед геолог звернув увагу на темно-синє поле екрана. Воно вже не було однотонним, воно яскріло. Іскри скидались на великі сніжинки, що потрапили в смугу сліпучого світла.
— Ага, почалося! — вголос констатував Микола Миколайович. — Ось вона, боротьба двох начал: життя і смерті кристалічного світу.
Показання приладів підтверджували його здогад. На глибині двохсот шістдесяти кілометрів закінчувалася ультракристалічна геосфера. Тут тиск перевищував сили зчеплення в кристалах, і кристали, розпадаючись, перетворювалися ніби в пил. Тільки пил цей не підхоплювало вітром. Він сполучався в ще густішу аморфну речовину. Молекулярний зв'язок існував далі. Аналізатори показували наявність у навколишньому середовищі найпростіших хімічних сполук: окисів, карбідів, сульфідів. Складніших сполук не виявилося. Чому? Можливо, заважала висока температура. Та вірогідніше не тільки вона. Микола Миколайович здогадувався про інші, істотніші причини. Після Біронтового відкриття упевненість в існуванні таких причин зросла, але їх втручання залишалося поки що незримим, і розгадати їхню суть було справою самого Біронта.
Розпад ультракристалів вивільняв ту енергію, яка примушувала оживати згаслі вулкани, викликала землетруси і завдавала людству чимало лиха.
Дектярьов бачив, як спустилися до себе Міхєєв та Сурков. Вони поспішали до пульта керування. Тепер, як ніколи, треба пильнувати. Якщо відмовить автоматика, доведеться вступити в боротьбу зі стихією людям.
Підземохід здригався від ударів ззовні. Підлога кабіни займала майже вертикальне положення. Вібрація загрозливо зростала.
В отворі люка показалися довгі Біронтові ноги. Атоміст намагався намацати щаблі. Хитання підземохода заважало йому. До того ж він, як і всі, дуже поспішав до пульта.