Підземохід ПВ-313 рухався далі до ядра. В кабінах холоднішало. Температура спала до нуля. Від людського дихання запітніли шкали приладів, полірована поверхня пульта, металеві ободи люків. Саморобний одяг з матраців зігрівав тіло до пояса, а ноги лишалися неприкриті й мерзли. Доводилося їх обгортати простирадлами й ковдрами, класти зверху подушки. Але після цього не можна було встати з крісла.
У Миколи Миколайовича мерзла лисина, він зробив з рушників «чалму» і став схожий на купця стародавньої Бухари.
Не витримавши, піднімалися по черзі до агрегатної. Там було порівняно тепло, але в маленькому приміщенні могло вміститися одночасно тільки двоє.
Мріяли про теплий одяг: про валянки, про кожухи, про шапки. Добре б усе це сюди! Тільки хто ж міг передбачити, що екіпаж ПВ-313, заглиблюючись у розпечені надра, опиниться в зимових умовах.
Температура спадала тепер уже на два з половиною градуси за добу, і, коли хронометр відлічив п'ятдесяту добу, в кабінах було мінус вісім градусів. На металевих частинах рами й пульта осідав іній. Особливо рясно він покривав обід люка, що вів до порожнини бура: звідти струменіло порівняно тепле повітря.
Страшенно мерзли руки. Найсутужніше доводилося худорлявому Біронтові. Атоміст щохвилини зігрівав диханням свої кістляві негнучкі пальці, ховав під пахви, частіше за інших бігав грітися до агрегатної.
Температура знизилася до мінус дванадцяти… до мінус п'ятнадцяти… вісімнадцяти… Та підземохід діловито й уперто прокладав собі шлях до ядра.
Члени екіпажу жили однією думкою — швидше б! Як їх зустріне ядро? Чи не буде його початок їхньою згубою? Вадим облишив спроби займатися удосконаленням машини. Скорчившись у гамаці, накрившись з головою матрацом, він намагався зігріти себе власним диханням.
На п'ятдесят шосту добу мороз у кабінах досягнув двадцяти одного градуса…
Валентин Макарович торкнувся очей холодними пальцями, торкнувся обережно й тут же відсмикнув руку. Очі горіли чи то від нежиті, чи то від перевтоми, в голові з'явилася незвична важкість, вуха позакладало, у них не вщухав набридливий шурхіт, ніби десь поблизу гребли солому.
— Вам не здається, що в кабіні потеплішало? — дуже обережно запитав Біронт.
Микола Миколайович скоса глянув на термовимірник: двадцять шість градусів морозу. При диханні з рота вихоплюється пара. Іній покрив усе, навіть найлоповстяну обшивку. Ні про вмивання, ні про гоління не могло бути й мови. На кого вони тепер схожі, оброслі та змучені?
— Ви нездужаєте?
— Хто це сказав? Я вам нічого не говорив. Я себе чудово почуваю. Ось тільки з головою трохи не гаразд. Певно, від перевтоми. Спробую дати їй відпочинок.
Забравшись з ногами в крісло, Валентин Макарович тісніше закутується в матрац, підтикає довкола ковдру, простирадло і пробує дрімати.
Дектярьов журливо позирає на свого товариша. Що робити, коли з Валентином Макаровичем скоїться біда? На кораблі нема ніяких засобів від важких простудних захворювань.
Не минуло й чверті години, як Біронт розворушився. Ні, йому не спалося. До ядра вже зовсім близько. Хворіти нема як, тепер треба працювати, вести спостереження. Нездужати можна вдома, хто ж ледарює в лабораторії?
Біронтові думки випереджають корабель на тисячі кілометрів. Переохолодження речовини породжує випромінювання, природу якого з'ясувати все ще не вдається. І атомістові спадає на думку смілива догадка: чи не є випромінювання потік нейтрино-елементарних часток, з котрих, як будинок з цеглин, складено протони, нейтрони, електрони, позитрони, тобто Всесвіт? Щоб довести це, треба передусім проникнути до земного ядра, а головне — ні на мить не припиняти спостереження.
Схилившись до приладів, Валентин Макарович непомітно для себе задрімав. Дектярьов чув його хрипле, поривчасте дихання. З глибоким почуттям любові та жалю дивився він на гострі лікті, на вузькі, згорблені атомістові плечі. В ньому закипала злість. Працювати, хай йому чорт! Перед ними ще стільки незайманого матеріалу для досліджень. Вони, Дектярьов і Біронт, в даний момент очі й руки всього наукового світу. Їх спонукає воля славного покоління підкорювачів природи.
Ввімкнувши внутрішній зв'язок, Микола Миколайович викликав Чуракова.
— Андрюшо! — затуливши мікрофон долонею і понизивши голос, сказав він, — час нам розшукати тепленьке містечко, Валентин Макарович занедужав.
— Я вже дещо придумав, Миколо Миколайовичу. Можна скористатися колодязем машинного відділення. Там тільки дуже тісно.
— Ходім глянемо.
В колодязі було так незвично тепло, що паморочилася голова!