— Як хочеться пити, — відокремлюючи слово від слова і наче прислухаючись до свого голосу, сказав Вадим. — А ми сидимо й чекаємо, поки закортить дужче…
— Мені б якогось ножа, — попросив Дектярьов Андрія.
Скорюпін подав складаний ніж. Геолог присів на кришку люка й лезом почав зчищати іній. Набралося чимало. Микола Миколайович обережно передав цю грудочку разом із ножем Чуракову, що стояв над ним, той простяг її Скорюпіну.
Вадим узяв ніж, довго дивився на нього, на сніговий горбик, що танув, перетворювався на краплю води.
— Це… мені? — запитав він.
Хвиля, наближення якої він передчував, впала на нього, зім'яла, понесла за собою в безодню.
Ніж вислизнув з його рук. Скорюпін перелякано скрикнув і відсахнувся. Ніж упав на Андрієве плече тупим кінцем, відскочив од стіни, брязнув об щабель і розрізав щоку Миколі Миколайовичу.
— У вас кров! — схопився Чураков.
— За Вадимом дивися! Швидше! За Вадимом!!!
Та було пізно — Вадим уже біг по щаблях нагору. Поки Андрій збагнув його намір, Сурков дістався до горішнього люка й почав відчиняти.
— Вадько, стій! — механік кинувся навздогін.
Дорогу йому перетнув розгублений Павло. У вузькому проході їм не одразу пощастило розминутися.
Все ж таки Андрій наздогнав Вадима, схопив за ногу. І відчув, як обм'якає тіло товариша. Випромінювання цього разу діяло блискавично і вбило Вадима, тільки-но він висунув голову в незахищений простір.
Микола Миколайович приклав рушник до щоки, зупиняючи кров, що текла з рани. Під ним, на кришці люка, прикрите простирадлом, лежало мертве тіло командира підземохода.
— Ідіотське становище, — лаявся геолог. — За що вчепитися? Який знайти вихід?
Втомившись стояти на щаблі, Микола Миколайович сів у гамак. Сподіватися справді ні на що. Коли припиниться катастрофічне спадання температури в кабінах, невідомо. Екіпаж намертво замуровано в сталевому склепі.
— Миколо Миколайовичу, — озвався Чураков, — спробую я зробити те, що не вдалося Вадимові.
— Ти про охолоджувальну систему?
— Так.
— Тобі спала на думку якась ідея?
— Перемикати наосліп.
— Тобто, як наосліп? — не зрозумів Дектярьов.
— Переобладнати схему кожного реле не можна. Зате є інший вихід, про який не подумали ми з Вадимом: це поміняти місцями щити. Розумієте, Миколо Миколайовичу? При цьому зміниться співвідношення струмів і їхній напрямок у контурах. Щитів вісім, не так вже й багато.
— Вісім! — вжахнувся учений. — Та це ж на місяць роботи!
— Так уже й на місяць. За тиждень упораюсь. А допоможе випадок — півгодини досить. Я ж таки механік першого класу, в автоматиці дещо тямлю.
Дектярьов замислився. Тиждень їм, певна річ, не протриматися. Спрага доконає значно раніше. Та й Андрій дуже ослаб, навряд чи задумана робота буде йому під силу.
І не тільки це збентежило Миколу Миколайовича. Щоб попасти до агрегатної, треба раніш спуститися до складського відсіку. Щоправда, люк до агрегатної міститься майже поряд з їхнім люком, але, можливо, в складі така низька температура, яка перетворить Андрія в лід, перш ніж він торкнеться підлоги.
Вгадавши геологові думки, Андрій сказав:
— Я закутаюся з ніг до голови. Тільки вам і Павлові доведеться розлучитися зі своїми матрацами й ковдрами. Це буде вдяганка на зразок скафандра. Хай там хоч яка холоднеча, я встигну проскочити. Мені досить секунди. Я перестрибну з люка в люк.
— Так, але що чекає тебе в агрегатній?
Андрій здригнувся, він про це не подумав. Коли в агрегатній така ж температура, як і в кабінах, значить смерть.
— Агрегатна примикає до двигуна, — заспокоїв він Дектярьова. — Якщо там і не дуже тепло, то, в усякому випадку, стерпіти можна. А який у нас ще вихід, Миколо Миколайовичу?
Він із сумом дивився на тіло, накрите простиралом. Вадим… Хто б міг подумати, що Вадим вибере собі таку безславну смерть.
— Ти маєш рацію, — погодився Дектярьов, — іншого виходу в нас все одно нема.
— Допоможіть мені одягнутися.
— Одразу? Зараз?
— А навіщо відкладати?
Микола Миколайович оперезав його матрацами, на руки й на ноги також накрутив по матрацу. Вірьовок на підземоході не було, довелося шматувати простирало на смуги й туго зв'язувати нову Андрієву одіж. Голову двічі обгорнули ковдрою, лишивши вузеньку шпарку для очей.
Тіснота заважала Скорюпіну взяти участь у підготовці. Павло дивився на Чуракова зляканими очима. А той усміхався стримано й сором'язливо.
— Мабуть, ще одну ковдру на руки, — попросив механік Миколу Миколайовича, — руки для мене найголовніше. Без ніг я доберусь якось і щити переставлю.