Цей високий, неквапливий чоловік з вузьким непроникливим обличчям, безперечно, подобався Валентину Макаровичу. В напівжартівливому тоні головний конструктор викладав такі доводи, проти яких у Біронта не знаходилося заперечень. Було ясно, що Ремізовський усе заздалегідь обміркував, усе передбачив.
— Ви так стурбовані моєю теорією переохолодження? — Біронту хотілося встояти у цьому словесному двобої. — Можна подумати, що ви і свій ПВ-313 побудували тільки задля того, щоб я міг прогулятися на ньому.
Відповідь була несподівана:
— Так, Валентине Макаровичу, без попереднього дослідження великих глибин нічого мріяти про їхнє підкорення. Хто може сказати, які внутріатомні процеси чатують там на мандрівників? Я уважно стежу за вашими теоретичними дослідженнями. Саме вони й стурбували мене. Для конструкції підземохода зовсім не байдуже, в якій температурі працюватимуть механізми: при мінус тисяча чи при плюс десять тисяч. Тому ваша теорія переохолодження є пунктом номер один у програмі випробувань ПВ-313.
— Та що я зможу з'ясувати на глибині сорок кілометрів?
— Те, що відбувається на глибині, скажімо, сто кілометрів.
— І тільки?
— На перший раз, Валентине Макаровичу. Потім зі спокійною душею заглибимося на всю сотню. Ви ж «заглянете» вже на глибину двохсот кілометрів. І так далі, поки не дістанемося до центра землі.
— Ах, ось воно що! Обережна ж ви людина. Та невже я виявився найліпшою кандидатурою?
— Назвіть мені іншого вченого, який так само вірить у реальність переохолодження, як вірите в неї ви, Валентине Макаровичу.
Ремізовському пощастило-таки дійти згоди з Біронтом. Спокуса була занадто велика.
Та щойно за Валентином Макаровичем зачинився люк підземохода й машина рушила в дорогу, він уже розкаювався в своєму необачному вчинкові.
Відірваний од звичної обстановки, він марно намагався зосередитися на показання приладів. Вчений то прислухався до роботи електробура й двигуна, холонучи від думки, що той або інший відмовлять і підземохід не зможе вибратися назад на поверхню, то поглядав на глухі стіни — вони здавалися йому ненадійними. Чи не розчавить їх несподіваним обвалом.
Замріявшись, Валентин Макарович дивився на екран локатора — великий диск посеред пульта. У нього створилось оманливе враження, начебто через круглий отвір у підлозі видно, як розступаються під натиском підземохода кам'яні породи. Від центра екрана до його країв пливуть світло-сірі гранітні маси, тверді та зборознені тріщинами. За мить граніт змінюють мерехтливі відклади мармуру або блискітки гірського кришталю.
Валентин Макарович дуже посередньо розумівся на різновидах кристалічних структур. Він бачив перед себе тільки незвичайно розмаїте сполучення фарб, дивну кам'яну мозаїку.
Так сидів він біля пульта, поки втома не притупила інтересу до всього, що оточує-Атомний хронометр показував пів на п'яту. Там, нагорі, вже розвиднялося. Тут кабіна наповнена невиразними відблисками екрана, мерехтінням сигнальних лампочок і коливанням барвистих рисок на матових шкалах. Можна було ввімкнути центральне освітлення. Та це утруднило б спостереження за приладами.
Вчений вирішив, що йому варт спочити. Залишивши пульт, він пішов слідом за Дектярьовим. Скоби, що утворювали драбинку, занепокоїли його. Він змалечку не любив лазити по деревах чи по дахах, а тут потрібно було дертися по стіні. Валентин Макарович глянув на стелю кабіни: височінь. Але що зробиш? Якщо ліфта нема, доведеться уявити себе в ролі пожежника.
Обмацуючи ногою кожну скобу-щабель, Біронт майже дістався до люка, але тут підошви його черевиків спорснули. Професор повис на руках. А через те, що тіло його ніколи не знало турніка або трапеції, він, гойднувшись кілька разів, полетів униз.
Найлоповстяна обшивка пом'якшила удар. Потираючи забите стегно, проклинаючи безглузде обладнання підземохода, Біронт постояв, зітхнув і поліз ще раз.
Спочатку він попав до кабіни механіка. Андрій, усміхаючись, спостерігав появу над люком довгастої голови професора із скуйовдженим рудим волоссям. Похмуро зиркнувши на механіка, Валентин Макарович почав дертися вище.
В гамаках спали Дектярьов і Скорюпін. Біронт причепливо оглянув відведене йому ліжко. Білизна простирадла, пошивки, легкої ковдри цілком задовольнила його.
Він роздягнувся і вже лаштувався лягти, як відчув, що підлога вислизає з-під його ніг. Стіни кабіни хитнулися, бур і двигун замовкли, а підземохід затремтів від потужних поштовхів, які супроводжувала серія немовби гарматних пострілів.
— Катастрофа!!!
Дектярьов і Скорюпін прокинулися одночасно.