Це була остання ковдра. Її довелося розірвати навпіл. Обмотуючи Андрієві руки, Микола Миколайович запитав пошепки:
— Може, краще мені, га, Андрюшо? Моя справа така… стареча.
— Не вигадуйте, Миколо Миколайовичу! — відхилив механік пропозицію вченого. — Автоматика для вас темний ліс. І хіба ви зумієте стрибнути з люка в люк?
— Воно то так…
— Ви за мене не турбуйтесь. До агрегатної я доберусь. Що далі буде — не ручуся, а дістатися — дістанусь. Певен. Адже треба, — що ж тут роздумувати. Одне слово, я готовий. Перенесіть Вадима, Миколо Миколайовичу.
Дектярьов поривчасто притягнув до себе Андрія.
— Ну, нехай щастить.
— Ви відійдете.
— Так, так, я зараз піду, Андрюшо. Що я хотів сказати тобі… проклята пам'ять… Ага, ось що! Люк… він може не відчинитися. Зверху його притискає повітря.
— Відчиниться, Миколо Миколайовичу. Я вже прикинув. Арифметика проста. В замку така сила, що слона підійме разом з повітрям. Щоправда, вам спочатку буде важкувато, повітря за мною потече. Та ви не лякайтесь. Очевидно, відгалуження синтезатора з боку колодязя діє далі. Запас повітря хутко поповниться.
— Ми то що, нам байдуже. Ось ти… Я прошу тебе, коли щось затримає, — гукни.
— Сиреною завию!
Андрій стояв над люком, широко розставивши ноги. Він виждав трохи й запитав:
— Ви нагорі?
— Так! — чужим, хрипким голосом відповів Микола Миколайович.
Гупнула кришка люка. Через круглий отвір увірвався тугий клубок пари. Колодязь умить наповнила непроглядна морозяна мла, в якій потонули і постать Чуракова, і закоцюблі нагорі Скорюпін та Дектярьов.
Миколі Миколайовичу здалося, що його голого викинули на лютий мороз. Зуби цокотіли, він міцно притискався до теплої стінки колодязя.
Ні Дектярьов, ні Скорюпін не почули, як знову грюкнула кришка. Минула ціла вічність, перш ніж почав розсіюватися холодний туман. Чуракова внизу вже не було.
Година минала за годиною. Микола Миколайович спустився до люка. Він напружено вдивлявся в білу смужку на ободі кришки. У нього було нестерпне бажання припасти до інею губами — це все ж таки волога, але він стримував себе. За його спиною насторожено принишк Скорюпін. Він теж не зводив очей з інею.
Стомившись, Микола Миколайович затуляв очі долонею, і тоді йому ввижалося позбавлене життя, задубіле Андрієве тіло на підлозі складського відсіку… Могло, звичайно, скоїтись і таке. Дія низької температури за швидкістю тотожна дії високої. Тільки у першому випадку жива матерія обертається на попіл, а в другому — перетворюється на лід.
Відкинувши думку про можливість нового лиха, Дектярьов починав мучитися сумнівами: спроби механіка переобладнати охолоджувальну систему кінчаться нічим. День минатиме за днем, спрага їх замучить. Вже й зараз від неї забиває памороки.
— Тане!
Вигук Скорюпіна примусив Миколу Миколайовича здригнутися. Він нагнувся ближче до інею.
— Тане? — голос Паші тремтів від нетерпіння.
Ні, смужка залишалася без помітних змін. Павло помилився. Треба чекати. Але скільки? Досить глянути на загострений ніс Скорюпіна, його сіре обличчя, щоб зрозуміти: юнак тримається з останніх сил. Дектярьов також може впасти у відчай, щохвилини слабшає його воля. Люди гинуть один по одному, і це жахливіше, ніж будь-які фізичні страждання.
Змучені, знесилені до краю, вони заснули, а прокинувшись, не побачили білої смужки інею. На кришці стояла невеличка калюжа води. Тьмяний блиск вологи осліпив Дектярьова. Йому й Павлові бракувало сил, щоб кричати з радощів.
— Врятовані? — непевним голосом промовив Микола Миколайович. — Га, Пашо? Врятовані ж!
— Відчиняйте, — прошепотів Павло.
— Відчиняти?
— Там вода.
— Стривай!
Геолог барився. Тепер, коли життя знову усміхнулося їм, не варто ризикувати надаремно. Чи досить потеплішало внизу? Краще зачекати трішки.
Проте навмисно зволікати час вже не під силу й самому Миколі Миколайовичу. Він відчинив люк.
Із складського відсіку війнуло морозним повітрям, але Дектярьов відчув, що цей холод не несе смертельної небезпеки.
Микола Миколайович перший спустився драбиною. Він дуже страждав від спраги, але передусім кинувся в агрегатну. Ноги погано слухалися його. Хотілося впасти на підлогу, випростатися на весь зріст, розім'яти руки й ноги.
… Андрій лежав долілиць на купі матраців і ковдр, які правили йому за одяг. Круг нього валялися кришки від розкритих реле-автоматів.