— Андрюшо! Андрію, дорогий ти мій, опам'ятайся!
Дектярьову ледве пощастило влізти до низького приміщення агрегатної, де лежало нерухоме Андрієве тіло. Він схопив механіка за плечі й обернув до себе: Андрієве обличчя неначе ошпарило окропом. Шкіра на чолі й на щоках зморщилася, до неї страшно було торкнутися. З-під заплющених повік текла сукровиця.
— Андрюшо… Андрюшо… — шептав Дектярьов, задихаючись від горя, — як же це сталося?
Він метушився біля механіка, не знаючи, що робити і чим допомогти йому. Потім зрозумів: вода! Тільки вода приведе Андрія до пам'яті.
В бочці синтезатора знайшовся лід. Скорюпін, озброївшись викруткою (іншого інструмента поблизу не було), несамовито довбав його й жадібно ковтав малесенькі грудочки. Микола Миколайович, забачивши стільки води, відчув корчі в шлункові.
— Стривай-но. З Андрієм біда. Дектярьов набрав повну жменю льоду.
Від тепла його долоні грудочки повільно танули, і Микола Миколайович змочував спотворені опіком Андрієві губи.
Механік застогнав, повільно розплющив повіки.
— Андрюшо, це я. Чуєш мене, Андрію?
— Миколо Миколайовичу… Отже, все гаразд?
— Все гаразд, хай йому дідько, все гаразд. Вибралися-таки на волю. Тепер перемога за нами.
— Добре.
Механік корчився в приступі сухого гавкаючого кашлю, і в куточках його рота з'явилася кров.
— Обпекло мене… І всередині все обпекло… Так боляче… Та що я хочу сказати вам… Сказати..
— Потім, Андрюшо, потім. Ти ось пий спочатку.
Андрій хрипів і задихався, квапливо злизував з губ вологі краплі, що падали з долоні Миколи Миколайовича.
— Коли потім… — заговорив він знову… — Кінець мені, Миколо Миколайовичу.
— Не вигадуй!
— Та ви не думайте, я не боюся. Мені за Вадима прикро… Я от потерпав, що не встигну…
Лід розтанув. Дектярьов пішов за новою порцією. Він знайшов Скорюпіна біля синтезатора. Той спав на підлозі, певно, не знайшов у собі сили спуститися до кабіни відпочинку.
Андрій щохвилини непритомнів. Опам'ятовуючись, кидав короткі, квапливі фрази:
— Я б швидше… упорався. Очі приморозило. В дорозі зрозумів, що треба… робити. Як відкриття… вийшло. Руки не слухались.
В Андрієвих грудях булькало, він скреготав зубами від болю. Його обпечене тіло лишалося нерухоме, майже мертве.
— Ви… самі, Миколо Миколайовичу?
— Сам, Андрюшо. — Павло спить як убитий. Навіть напитися досхочу не встиг. Покликати його?
— Ні, ні, не треба! Я вам одному… хотів залишити підземоходи. З вами побував… з Валентином Макаровичем. Я б тепер… на все життя механіком.
Після нового затяжного приступу кашлю він помовчав, збираючись із силами.
— В кишені… вийміть… — попросив Андрій.
Дектярьов задерев'янілими пальцями розстебнув кишеню його комбінезона, знайшов фотокартку дівчини. Він не одразу впізнав у ній дружину Суркова. Дівчина була зовсім юна, років сімнадцять, в скромному сіренькому платтячку.
— Що з цим робити, Андрюшо?
— Ви не подумайте… поганого, Миколо Миколайовичу. Фотокартку я… на заводі… випадково… ви поверніть їй. А Вадимові… ви не розповідайте… про… Вадима… Працюйте! Пра… цюйте! Тепер… до самої поверхні. А якщо…
Андрій помер, не закінчивши речення. Микола Миколайович залишився сидіти в низькому приміщенні агрегатної, обхопивши коліна руками. Він нічого не помічав, навіть забув про виснажливу спрагу, обличчя його закам'яніло. В серці згасли останні іскри страху. Смерть механіка зробила Дектярьова жорстоким. Що тепер може зупинити його, ослабити волю?
Так почалася сімдесята доба.
Вони лишилися вдвох, і підземохід здавався їм величезним і порожнім. Чотири кабіни, як поверхи покинутого житлового будинку, гнітили німою тишею.
Дектярьов і Скорюпін не розлучалися ні на мить. Вони разом підіймалися до передавача, разом спускалися до робочого пульта.
Глибина — чотири тисячі кілометрів. Позаду межа четвертої геосфери. Підземохід увійшов у ядро землі. Повільно знижується температура за стінами корабля. Термовимірники показують дві тисячі сімсот два градуси. Зате бурхливо зростає інтенсивність Біронтового випромінювання. Прилади сигналізують про подальше переохолоджування речовини.
Але в кабінах усе лишається таким, як і в перші години рейсу. Спокійно світяться сузір'я різнобарвних сигнальних лампочок, матові віконця приладів. Самописці викреслюють на стрічках вигадливі криві — зашифровані відомості про все, що відбувається навколо підземохода.
І Дектярьов сидить у звичайній позі, злегка сутулячись і поставивши лікті на панель. Пальці його недбало крутять електроперо, на обмороженому чолі зібралися дрібні зморшки. Він міркує.