Універсальним ключем до математичних узагальнень залишалася теорія переохолодження. Вона допомогла геологові зрозуміти справжнє значення процесів у надрах землі.
Тут, як і взагалі в усій природі, йшла жорстока боротьба суперечностей.
У захованих, поки що невідомих науці тайниках атомного ядра спалахують промені гравітаційного поля. Ці промені примушують зближатися розсіяні в космічному просторі пилинки матерії. З космічного пилу виникають нові галактики, спалахують зірки, народжуються планети.
Повільно, протягом мільярдів і мільярдів віків відбувається злиття віддалених одна від одної, можливо, на тисячі кілометрів елементарних часток у суцільну масу речовини. Вірно й невтомно провадить свою роботу сила світового тяжіння.
Із зростанням щільності речовини збільшується тиск зовнішніх шарів на внутрішні. Всередині народженої зірки чи планети починається деформація молекул і атомів, електрони під дією зростаючого тиску переміщуються з далеких орбіт на внутрішні. Надходить мить, коли зближення електрона з ядром стає таке небезпечне, що призводить до вибуху атома. Вивільнена енергія перетворюється в тепло і намагається розкидати, розвіяти речовину в просторі.
Таким чином, сили взаємного притягання неминуче породжують сили взаємного відштовхування.
Боротьба суперечностей… Вибухи величезної сили потрясають наше сонце. Це вони роблять нас німими свідками катастроф, що відбуваються в космосі: на небі раптом з'являється нова зірка. Але це не зірка, а далекий спалах, перетворення чужого сонця на вогняну туманність.
Та в надрах планети, що охолоджується, боротьба суперечностей може набути іншої форми. Електрони, зіштовхуючись із ядром, як і раніше, призводять до розпаду ядра. Але вибух не відбувається, речовині нікуди розширитися — бракує сил, щоб розірвати зовнішню оболонку. Тоді та частина енергії, яка мала б за інших умов перейти в тепло, обертається на випромінювання.
Атомного руху нема, руху електронів теж нема — отже, з погляду звичайних уявлень, температура речовини дуже низька. Речовина переохолоджена.
Але, з іншого боку, є потужне випромінювання, і воно завжди може стати теплом, досить йому тільки зустріти на своєму шляху вцілілий атом.
Саме такий холод уживається поряд з теплом у четвертій геосфері та в земному ядрі.
Дектярьов переконався, що тепер підземохід рухається крізь середовище, в якому атоми остаточно припинили своє існування.
Не було більше ні електронів, її і ядер. Після численних замірів Миколі Миколайовичу пощастило з'ясувати: навколо корабля середовище з нейтрально заряджених часток. Такими частками могли бути тільки нейтрони. А випромінювання?
Що ж являє собою випромінювання? Невже і цього разу Валентин Макарович мав рацію, припускаючи в ньому потік нейтрино?
Якщо це правда, то процес утворення мінералів можна уявити так.
На межі ядра (під час руху від центра землі до поверхні) нейтрони перетворюються частково в протони. Одночасно з'являються електрони за рахунок поглинання енергії нейтрино.
Спадання тиску в четвертій геосфері прискорює утворення атомів. Спочатку це найпростіші атоми, що складаються з одного протона й одного електрона, тобто атоми водню. В міру віддалення од межі ядра частина з них поступово переходить в атоми гелію, кисню, вуглецю. Звичайно, це не той бурхливий синтез легких ядер у важкі, який астрономи спостерігають в атмосфері сонця, чи той, що вдалося в штучний спосіб одержати в термоядерних реакторах. Всередині планети він проходить у більйони разів повільніше.
Що далі від центра, то слабкіший тиск. З'являються умови для виникнення важчих елементів. Ланцюжок безперервно розгалужується. Випромінювання дедалі більше втрачає потужність. З нейтрино, як із цеглинок, складаються спочатку найпростіші будівлі — молекули хімічних сполук.
Хімічні сполуки зароджуються на зовнішній оболонці четвертої геосфери. Всередині третьої геосфери потужність випромінювання різко спадає, однак воно ще досить сильне, тому й не випустило зі своїх пазурів підземохід ПВ-313.
Тільки там, де хімічні сполуки починають складатися в кристалічні структури, випромінювання дуже зменшується, ось чому його досі не помітили з глибинних літосферних підземоходів.
Закінчивши уявну мандрівку від центра землі до її поверхні, Дектярьов знову схилився над журналом. Рука його несподівано здригнулась і вивела на сторінці закарлючку. — Ах, зангезур-занзібар! Він підняв руку. Пальці тремтіли, але так дрібно, що око майже не помічало цього.