Тремтіння то припинялося, то починалося знову. Поява його збентежила вченого…
«Нерви, — вирішив він. — Ось і мене, нарешті, пройняло…»
Він закрив журнал і потягнувся. Йому раптом забажалося прийняти ванну, зануритися в теплу прозору воду, випростатися і, розкошуючи, заплющити очі.
Дім, спокій, сім'я… Сісти б зараз поруч із Катею, пригорнути її до себе й викласти все, що зібралося на душі. А потім пройтися по кімнатах, викликати по відеофону дочку з Братська, побалакати з нею… проглянути нову пошту… І, головне, спокій. Позбутися цього постійного душевного напруження.
«Ех, роки, — зітхнув учений. — Скоро з дому виходити буде ліньки. Онуки… Я ж, власне, дідусь».
Лице його набрало ображеного виразу. Він вип'яв губи й насупився, ніби вислухав од когось неприємне зауваження. Досі він не думав про близьку старість. Роботи ще непочатий край. Зроблено так мало. Його відкриття схожі на етюди художника. Щоб намалювати справжню картину, треба працювати й працювати.
Микола Миколайович ніколи не замислювався над тим, скільки прожито й скільки ще лишилося. Раптове тремтіння пальців не налякало, а засмутило його.
— Що за нісенітниця лізе мені сьогодні в голову? — бурмотів він. — Треба виспатися хоч раз…
Його розбудив сміх. Геолог розплющив очі й побачив Скорюпіна, який сидів поруч на матраці. Розгойдуючись, зв'язківець заливався веселим невтримним сміхом.
— Павле, ти що?
Скорюпін замовк і здивовано глянув на Дектярьова.
— З чого ти смієшся? Приснилося що-небудь?
Павло зніяковів, квапливо ліг і натягнув на голову ковдру. У Миколи Миколайовича сон як рукою зняло. Він нашорошив вуха, прислухався. В кабінах було, як і раніше, тихо.
Інстинктивне передчуття близької небезпеки підняло Дектярьова з постелі. Вставши, він відчув нервовий дріж у колінах. Тут, поблизу центра землі, тіло зробилося надзвичайно легке, а ноги підломлюються, ніби їх притиснуло величезним тягарем.
Учений постояв, вдивляючись у простір і прислухаючись до тиші. Щось трапилося, але що? Відмовили нерви? Нічого дивного. Але в голові цілковита ясність, він почуває себе здоровим.
Тільки в кріслі за пультом Микола Миколайович заспокоївся. Перо слухняно бігло сторінками журналу. Нова цікава думка захопила Дектярьова. Він вирішив визначити середню щільність земної кулі, маючи в своїх руках не гадану, а справжню, тільки що замірену щільність ядра.
У розрахунках Дектярьову допомагав Скорюпін. Виспавшись, Павло як несамовитий допався до роботи.
Результат обчислення виявився несподіваний. Середня щільність земної кулі була якраз на третину більша тієї, що з давніх-давен відома науковому світові. Розрахунки, зроблені нагорі, не викликали сумнівів — вони підтверджувалися новітніми астрономічними спостереженнями, що провадилися з поверхні Місяця.
Отож, таємницю розбіжності слід шукати у власних обчисленнях.
Розрахували вдруге, це було не дуже складно. Електронна лічильно-обчислювальна установка забезпечувала необхідну точність. Результат залишався той самий, співпадали навіть восьмі знаки після коми.
Микола Миколайович замислився.
— Ах, зангезур-занзібар! — вихопилося в нього. — Невже нас чекає різкий спад щільності? Та до центра землі лишилося дуже мало, всього півтори тисячі кілометрів.
Геолог прикидав у думці, який може бути спад щільності. Тільки негайний перехід у рідину може врятувати становище. Проте сейсмічні аналізатори промацують ядро на три сотні кілометрів у глиб (що дорівнює трьом добам шляху) і не відмічають змін у фізичних властивостях речовини.
— Не порожнеча ж у центрі землі, як у гнилому горіхові?
— Гнилий горіх?
У Скорюпіна починається невтримний приступ сміху. Зв'язківець закидає голову, на його довгій шиї набрякають вени. Микола Миколайович зосереджено дивиться на Павла, і йому також робиться весело. Вчений заходиться оглушливим басистим реготом. Обидва сміються до сліз, до знемоги. Їхні голоси луною перекочуються порожніми кабінами, і здається, разом з ними починають сміятися й тремтіти стіни підземохода, пульти, прилади, їм учувається: двигун змінив робочий звук, газовий струмінь зайшовся хрипким старечим сміхом. Бур хихикає тонко і пронизливо.
Дектярьову вперше за весь час перебування в підземоході стає справді страшно. У нього з'являється бажання бігти геть, бігти не озираючись, нічого не бачачи і не чуючи. Збожеволіти йому набагато страшніше, ніж розлучитися з життям.