Божевілля знищить усе, усе зроблене.
Вченому вдається стримати сміх, та хворобливі спазми в животі ще довго потрясають тіло. Минає чверть години, поки Микола Миколайович може вимовити щось зрозуміле.
— Павле, досить!
Скорюпін повільно сповзає на підлогу, його шия робиться ще довша, обличчя блідне, весь він сіпається од гикавки. Микола Миколайович схоплюється, щоб прийти на допомогу зв'язківцеві і тут же падає назад у крісло.
Ноги!
Вони не тримають його… але ж тіло важить так мало! Що коїться з ногами?
До Павла він дістається рачки і перетягає його на матрац. Тепер вони лежать поруч і дихають так, ніби щойно перепливли широчезну ріку.
— Що це з нами, Миколо Миколайовичу? — не розплющуючи очей, запитує Павло.
— Певно, нерви.
— А нам іще так далеко… Що, коли ми… — Павло розплющує очі. Зіниці розширені, нерухомі.
— Та ти не думай про це.
— Мене ж Таня чекає, Миколо Миколайовичу.
— Ну, ось про Таню й думай. Зціп зуби і думай. Уяви собі, як ми вийдемо з підземохода, як нас зустрінуть, як ми знову вирушимо в подорож до центра землі.
У Павла не припиняється гикавка, він сідає і тягнеться до бляшанки з водою. А Микола Миколайович розмірковує про свої ноги. Якщо він зараз підведеться, чи втримають вони його? Повітря в кабіні, здалося йому, насичене тонким сухим пилом. Але це неможливо, — апарати підтримують необхідну вологість і очищають повітря.
Звичка аналізувати події перемогла. Дектярьов не може не бачити прямого зв'язку між істеричним сміхом Скорюпіна і незрозумілим станом своїх ніг. Лишається з'ясувати, що спричинило це.
Раптом Дектярьов згадав про випромінювання. Як можна було забути про нього? В кріслі Валентина Макаровича тепер постійно сидить Скорюпін і за вимогою Миколи Миколайовича повідомляє показання того чи іншого приладу. Сам учений не бачить ні лічильників атомних часток, ні дозиметрів — їх повернуто до нього тильною стороною.
Бажаючи глянути на дозиметри, Дектярьов підвівся на ноги. Але тут же впав долілиць. І довго лежав нерухомо, приголомшений не так силою падіння — удар виявився майже безболісний, ледве відчутний, — як свідомістю нещастя, в якому вже не могло бути ніяких сумнівів.
Скорюпін сидів вражений.
— Що це… що з вами, Миколо Миколайовичу?
— Дурниці, — геолог повернувся на спину, сів, помацав коліна. — У мене змалку таке траплялося, — збрехав він. — Спадковість. Ось тут, з колінними чашечками. Поступово пройде. Ти, Пашо, не звертай уваги.
Звідти, де тепер сидів Микола Миколайович, було видно дозиметри і лічильники. Під кожним з восьми дозиметрів світилися зловісні рубінові зірочки, а риски на шкалах показували таку величину радіації всередині корабля, що геологова лисина спітніла.
Стіни більше не рятували від смертоносного променевого впливу. Смерть увійшла до приміщення корабля. Микола Миколайович рвонувся було до люка, щоб зупинити підземохід. І тут же засоромився своєї хвилинної слабкості.
Зупинити? Навіщо?.. Пізно…
Сам… Микола Миколайович закутався в ковдру. Його морозило. Він сидів у кріслі, низько нагнувшись до пульта, і з неймовірним зусиллям виводив рядок за рядком. Літери були кострубаті, завеликі, вони то налазили одна на одну, то між ними виникали чималі проміжки. Здавалося, вчений розучився писати.
«Я лишився сам, — говорили рядки. — Надії нема ніякої. Ноги відібрало, праву руку теж. Пишу лівою. Писати важко, в грудях пече, думки плутаються… Але я ще живий…»
Електроперо вислизнуло з задерев'янілих пальців. Рука повільно потягнулася за ним. Це було важке завдання — знову дістати тонкий металевий стрижень. Пальці майже цілком втратили чутливість.
«Підземохід увійшов у зону зниженої щільності. В ядрі виявилося ще одне ядро. Щільність речовини різко спала, вона надзвичайно низька і дорівнює густині атмосфери на рівні моря. Її склад…»
Дектярьов знепритомнів. Хронометр відлічив десять годин, перш ніж учений знову розплющив очі. Геологові здалося, що забуття тривало мить. Останнім часом такі раптові приступи почастішали.
«…її склад для мене загадка. Здається, Біронт і цього разу передбачив точно. Скоріше всього внутрішнє ядро складається з антиречовини. Навколо антипротонів обертаються позитивні електрони. Як вона виникає? Мабуть, внаслідок переходу в нову якість на внутрішній межі твердого ядра… Не знаю. Я переконався тільки, що саме тут виникає випромінювання, відкрите Біронтом. Підземохід скоро опиниться в його гіпоцентрі. Речовина розпадається, набуває якоїсь елементарної форми. Та процес украй сповільнений. Що гальмує його, теж не можу пояснити. Радий поки що одному — сповільненість процесу рятує підземохід від аннігіляції. Машина бореться… Вона серед холодного сонця…»