— Що? — перепитав Микола Миколайович.
— Ми падаємо! Все…
Дектярьов трохи підвівся на лікті, прислухався, пробурмотів: «Ідіть до біса», — і, напнувши на себе ковдру, повернувся лицем до стіни. Але одразу ж сів у гамаці.
— Вибачте, Валентине Макаровичу, — сказав він. — Я зовсім забув, що ви вперше на підземоході. Ми не падаємо, а летимо. Машина потрапила в газовий мішок завглибшки метрів отак з триста. Та ви не турбуйтесь. Це передбачено. У нас є гальмові двигуни. О, відчуваєте?
Падіння припинилося. Легкий поштовх об землю — і, замість вибухів, знайомий гуркіт бура, що запрацював. В той же час з другого кінця корабля відгукнулося йому приглушене ревіння двигуна.
Скорюпін стримав зітхання. Йому теж уперше довелося зазнати падіння разом з підземоходом.
Валентин Макарович заснув одразу, як тільки випростався в зручному, підвішеному на пружинах гамаці. І йому нічого не снилося, бо багато він пережив минулої ночі: від'їзд із дому, мовчазний розпач дружини, нервозність у чеканні старту, заглиблення під землю. Тепер настала розрядка.
Через шість годин він розплющив очі, почуваючи себе бадьорим. Та повернення до дійсності не порадувало його. Він насторожено прислухався. Попри пористі прокладки в стінах, шум від бура й двигуна проникав до кабіни. Він нагадував собою шум води, що закипала.
Професор зітхнув і почав одягатися. В сусідньому гамаці ще спав геолог. Він так хропів, що Валентин Макарович гидливо поморщився. Скорюпіна в кабіні не було.
Біронт щоранку приймав ванну. В підземному кораблі обходилися без ванн, а щоб умитися, треба було піднятися ще вище. Вчений вважав за краще спуститися вниз, не вмиваючись, хоча це остаточно зіпсувало йому настрій.
Механік і зв'язківець сиділи па своїх місцях. Вони заповнювали журнали, відмічаючи роботу апаратури.
— Доброго ранку, — похмуро привітав їх Біронт.
— Нагорі вже полудень, — усміхнувся Андрій. — Як спалося?
— Дякую, непогано.
Обережно намацуючи щаблі, Валентин Макарович спустився до своєї кабіни, оглянув її, ніби попав сюди вперше. На екрані локатора іскрився граніт. Так само світилися матові прямокутники шкал, перекреслені червоними, блакитними, чорними, жовтогарячими лініями.
ПВ-313 долав вісімнадцятий кілометр, температура гірських порід підвищилася до трьохсот сімдесяти градусів.
Валентина Макаровича пересмикнуло, і він скоса глянув на вимірювач внутрішньої температури: всього двадцять п'ять градусів. Дивно… А йому здалося, що в кабіні спека.
Увагу вченого привернули іонізатори. В речовині, крізь яку рухався підземохід, наростав природний радіоактивний розпад. Біронт і сам не помітив, як опинився в кріслі за пультом.
Півгодини, а може й година, минули в спостереженнях. Потім Валентин Макарович відчув голод і згадав, що нічого не їв. Удома він звик снідати одразу після ванни. Що вони тут, у цій залізній коробці, мають намір їсти? Чи сніданок передбачено після повернення, через дві доби?
Він усе ж таки примусив себе вести спостереження далі, а через годину спіймав себе на тому, що прислухається до сторонніх звуків, які долітали, здавалося, дуже здалека, долітали безперервно й нагадували гуркіт грому.
Вчений нервово потер руки, брови його зсунулись, на чолі зібралися дрібні зморшки. Від далекого гуркотіння ледь помітно вібрував корпус підземохода. Біронт раптом виразно уявив вісімнадцятикілометрову товщу граніту, яка зависла над головою. Що порівняно з нею бляшана коробочка ПВ-313? У земній корі, як йому відомо, відбуваються постійні зсуви, землетруси.
Землетруси!
Як же він міг забути про них під час розмови з Ремізовським? Підземохід ризикує опинитися в безпосередній близькості від гіпоцентра, де виникають вибухи, лише віддалена луна яких змітає цілі міста, а гірські місцевості перетворює на рівнини.
Хіба не божевілля з його боку вирушати в такий рейс? Хіба зможе він, що звик до тиші свого кабінету, зосередитися на дослідницькій роботі серед небезпеки?
Не витримавши, Біронт спустився до кабіни водія.
— Що з вами, Валентине Макаровичу? — здивувався Міхєєв, уздрівши засмучене обличчя вченого.
— Ці вибухи… — белькотів атоміст, — вони можуть пошкодити підземохід.
— Ви поганої думки про наш корабель, — підбадьорював його Міхєєв. — Навіть якщо ми опинимося в гіпоцентрі, нам ніщо не загрожує. А вибухи, які ви чуєте, належать глибокофокусним вогнищам. До них кілометрів двісті-триста. У нас скромніше завдання: опуститися всього на сорок кілометрів і пройти глибинний бар'єр.