«А вот так ето: батя с мамашей, те — да, хохли, а я нєт, я — русскій, і ето факт!» — згадав сентенцію свого далекосхідного знайомого Микола. А ще — присуд клятого прапорщика: «Тепер усім расєйським хахлам кортить знову стати українцями». Хоч як гірко, але зеленоклинець змушений був погодитись з ідеєю, котрої, щоправда, прямо міністр не озвучив: Ненька має право не визнавати тих, хто неодноразово зрікався її.
… Міністр Одвірченко стримав слово, прийнявши у себе вдома Петренків як найвищих вінценосних персон. Збуджений форменим розгромом, улаштованим на передачі усім недоброзичливцям за допомогою прапорщика, він не дав подружжю отямитись і просто зі студії повіз їх до себе, коротким дзвінком підтвердивши дружині факт появи гостей.
Роззуватися у квартирі Валерій їм не дав, познайомив з дружиною («А це моя Людмила»), нашвидкуруч показав візитерам свою шикарну квартиру і, ледь дочекавшись, поки ті випробують на собі роботу шикарної іспанської сантехніки, потяг до столу: «Треба повечеряти після важкого дня». Усе відбувалося так швидко, що прикордонна парочка не встигла навіть знітитися. Лише одного Петро побоювався: подадуть які-небудь лангусти, устриці, жаб'ячі лапки чи суші, котрі й не второпаєш, з якого боку їсти. Хто ж його знає, що там їдять міністри? Проте на столі виявилися рідні салатики, бочкові огірки та помідори, нарізка штибу сальце-буженинка-ковбаска, сири, маслини-оливки, бутріки з ікрою — коротше, не бідно, але без витребеньок. Ну і слава Богу, не вистачало ще у таких людей вдома показати себе некультурним телепнем, котрий не вміє омара на тарелі розтельбушити. Велика квадратна пляшчина зацікавила прикордонника: що воно є — в магазині ніколи таких не бачив. «Label five» — прочитав він на бордовій етикетці. Що воно за «Лабель» і чому на пляшці цифра «12», якщо «five»? Та на висунення якоїсь більш-менш імовірної версії й на подальше розглядання імпортних написів господар, вже наповнивши жінкам чарки вином, часу не залишив.
— Як ви ставитеся до віскарика, колего? — вміло скрутив пляшці голову міністр.
«Ага, от воно що — віскі, — зрадів розгадці прикордонник, — що ж, покуштуємо», — і солідно, наче для нього алкоголь дванадцятирічної витримки — звичайна річ, кивнув:
— Нормально.
Валерій налив у спеціальні чималенькі склянки аж до половини («Ого, — про себе завважив прапорщик, — починає не гірше за Вонсовича») і виголосив:
— За нашу сьогоднішню перемогу!
…Жінка завжди залишаються жінкою — хоч за прапорщиком, хоч за посадовцем. Власне, для наших жінок це не так і важливо: якщо більшість других половин нашого бомонду помахом чарівної палички замінити такими прапорщицями, як Валентина, то вже за два тижні навіть найприскіпливіший завсідник вищого світу нізащо не запідозрить підміни. Бо жінки наші в більшості — порода така, чи що — гарні, мудрі та елеґантні. Щоправда, якщо наших деяких можновладців поміняти з пересічними прапорщиками — через манери й мову рокіровка теж не одразу впаде в око. Але це — слова з іншої вже пісні, чи не так?
Людмила з Валентиною знайшли спільну мову моментально. Ну, майже… Спочатку секунд п'ять придивлялися одна до одної — справжній жінці цього часу досить, аби зрозуміти, хто перед нею. Очевидно, результати взаємної візуальної експертизи сторони задовольнили: вони заговорили про все одразу — про моди, рецепти, серіали, подруг і ще масу дуже цікавих і абсолютно важливих речей — встигаючи палити виразними поглядами чоловіків, якщо ті надто часто чокалися: «Будьмо, колего!»
Коли дійшло до гарячого, колеги розібралися з однією пляшкою й взялися за наступну.
— Беріть печеню, сама готувала, — похвалилася міністрова Людмила. Здавалося, що там та печеня — тушковане м’ясо з картоплею, але такою — неймовірно смачною та запашною — пишатися могла б і найвправніша в державі господиня. Навіть Валентина, найліпша на заставі куховарка, а й та не розгадала всіх складових, бо були там, крім традиційних свининки, картопельки, моркви, цибульки та лаврушки, ще солодкий болгарський перчик, чорнослив, якась зелень і… що ж іще, га, хто знає? Принаймні Петренчиха привезених із-за моря приправ ніколи не те що не нюхала, а й не бачила.
— Ми по останній і все, — перехопив міністр уважний погляд дружини на пляшку. І налив ще більше, як першого разу — мало не по вінця, аж пляшка спорожніла.
Пити Петренко не любив. Не можна сказати, що не вмів — який це справжній військовий не вміє пити? Не любив, і край. Бо якщо випити замало — жодного задоволення, забагато — мука мученицька назавтра, а ту золоту середину, на котрій варто було б зупинитися, через темп військової пиятики офіцери й прапорщики на заставі часто-густо просто проскакували, так і не встигши нею насолодитися. Тому останні років із вісім він вживав дуже помірно і за армійськими мірками вважався непитущим. Але імпортного віскі у товаристві самого міністра — як не випити? Буде колись що згадати й онукам розповісти: «Це було того року, як ми ото з міністром віскі пили». Бо зазвичай стається навпаки: згадати-то є що, але краще, аби онуки того про тебе не знали!.. Та й міністр — не капітан Приходько, що наливає одну по одній, наче за ним женуться. Валерій нікуди не поспішав, давав закусити й не виголошував ідіотичних заклинань «пий-до-дна».