Прикордонник витяг мобільного, знайшов у меню розділ «Контакти», вибрав потрібного й натиснув кнопку виклику абонента — звісно, Анатолія Павловича Пєстова, свого доброго знайомого.
— Та нічого такого не відбувається, менше телевізора дивись, — заспокоїв прикордонника приятель. — Якісь дивні люди поставили наметове містечко в центрі Ганська й щодня мітингують біля облради.
— Дивні? Чому дивні? — машинально перепитав Петро.
— Дуже дивні, — підтвердив Анатолій. — Бо я не можу позбавитися відчуття, що всі вони — не ганці…
— Ну? — подав голос прапорщик.
— Я тобі кажу! По-перше, у мене робота така, я півміста знаю. І люди мене також. Вулицею спокійно не пройдеш — кожен другий здоровкається. А тут — жодного знайомого обличчя. І серед них жоден мене не знає, дивляться, мовби я порожнє місце. Уявляєш, я для них — порожнє місце! — наголосив здивовано приятель. — І ще. Розумієш, місцеву людину видно. Вона йде вулицею, куди їй треба, на будинки та магазини не витріщається, бо тисячу разів їх бачила. Ну, і манери там, говірка… А ці дуже схожі на наших, киянин чи львів'янин не відрізнить, і говірка в них практично тутешня, але хоч убий мене — не наші вони.
Що називається, прояснив… Хоч заспокоїв…
Відрядження пройшло нормально. Заінтригований Пєстовим, Петро навіть на зворотному шляху навмисно проїхав центральною площею: мітингувальники, числом до тисячі, повмикали ревуни та сирени і активно трясли однаковими транспарантами. Поряд стояло з десяток байдужих міліціонерів та нечисленний пікет партії зелених, що вимагав відновлення орних земель після закриття шахт. До них з будівлі адміністрації теж ніхто не вийшов.
Нічого страшного з тією поїздкою, даремно лукавий Вонсович переймався. Він узагалі чітко просікав ситуацію: коли треба бути на гребні хвилі, а коли краще не висовуватися. У дев'яностому році, ще юним прапорщиком, він вступив до КПРС: «Як це я, захисник Вітчизни, буду безпартійним?» Звісно, у той час ніякого державного кордону в Ганській області ще не було, служив він у звичайній частині командиром господарського взводу. А вже за рік по тому, одразу після поразки путчу, він публічно роздер партквитка, вступив до Руху й розмолотив довбнею погруддя вождя світового пролетаріату в підшефній школі.
У ті часи в кожної школи були шефи: завод, фабрика, військова частина… Звісно, установам та підприємствам те шефство треба було, як підводі п'яте колесо, зате навчальним закладам… Тут тобі й профорієнтація, і допомога. То шефи стадіон збудують, то інвентар закуплять… Тому за грошовитих шефів між школами точилася постійна підкилимова боротьба. От правда: уявіть собі, що ви — директор школи, і всучили вам (навіть не вам, вашому невдатному попередникові) у шефи якийсь НДІ. А сусідня школа, котра програє вам на всіх предметних олімпіадах, у котрої щороку менше медалістів, менший процент вступу випускників до ВНЗ і взагалі середня успішність нижча, й плентається вона в соцзмаганні на відміну від вас десь у середнячках, так от, ця абсолютно непоказна школа має в шефах легендарний завод, що експортує свої фотоапарати в сорок країн світу. І сиплеться на неї, як з рогу достатку, постійна багата й незаслужена допомога. Сподобається вам таке?
Військові частини належали радше до бажаних шефів. Та й військовикам патронувати школи було, мабуть, не надто обтяжливо. Особливо, зважаючи на кількість неодружених офіцерів та незаміжніх вчительок.
Тому коли Вонсовичу наприкінці серпня 91-го подзвонила (завважте — особисто!) симпатична піонервожата й спитала, чи не міг би шановний Ярослав Мирославович допомогти прибрати до підвалу зі шкільного фойє величеньке погруддя Ілліча[15], що стовбичить там, абсолютно недоречне після проголошення Батьківщиною незалежності, прапорщик не довго розмірковував, а, погодивши питання із замполітом та взявши чотирьох бійців, вирушив шістдесят шостим «газоном» до підшефних.
Він і раніше бував у цій школі, але на невід'ємний атрибут холу — бюст вождя — уваги в сенсі його ваги та габаритів якось не звертав. Збагнув велич поставленої бойової задачі прапорщик лише тоді, коли зі скульптури зняли величезне полотнище, що колись слугувало завісою в актовому залі. Здоровецький — не менш як півтора на півтора метри завширшки й метр сорок заввишки — вождь виявився не гіпсовим, як слід було очікувати, а монолітно відлитим у славні шістдесяті з бетону, ще й армованим всередині добрим залізяччям.