Головним викликом було те, що портфелів ставало загрозливо багато. За тиждень і шафа не зачиниться. Скільки грошви в кожному й чи однакова там сума — колишній польовий командир не знав.
Крім ділових сумок, розмножувалися й пляшки в барах його «бентлі» та кімнати відпочинку: чи то лише відсьорбнеш з якоїсь чи п'ять штук вип'єш — на ранок знову хоч там, хоч тут — повний набір, і усі — закорковані. Відновлювалися й продукти в холодильнику тієї кімнати. Яким чином — встановити також не вдалося.
До комфорту міністр стрімко звикав, а от шафа його тяжко непокоїла. Вважаючи себе людиною порядною, він навіть не припускав і тіні думки, що можна ті гроші взяти. Важко ламав голову, що вдіяти. Доки не визначився: гроші треба виносити й витрачати на благодійництво. На сиротинці. На гуманітарні проекти.
Через вірну людину він переказував кошти на дитячі будинки й інтернати, а вительбушені, обпатрані портфелі складав до іншої шафи, тієї, що у кімнаті відпочинку. Не ходити ж бо справді коридорами з тими клятими портфелями! А раптом побачить той, хто їх підкладає, і вирішить: нарешті взяв!
Одного разу стався прокол: він не встиг передати гроші й приніс їх додому. «Тобі що, премію дали?» — помітила пачки дружина Люда. «Премію», — буркнув загнаний до глухого кута Валерій. «Так багато?» — не могла повірити вона. «Так це ж за півроку», — знайшовся міністр. Наступні шість місяців він складав копійка до копійки всі справжні премії та доплати і майже відновив портфельну суму.
Але анафемська шафа не спустошувалася, як басейн у тій класичній задачці про воду й труби — один портфель вилучався, а на ранок з'являвся інший.
Так тривало десь із півроку, а потім, одна по одній, густо, хоч лопатою горни, почали з'являтися кримінальні справи про розкрадання благодійницьких внесків директорами притулків та дитбудинків, причому саме тих, куди надсилала кошти довірена особа. Не всі педагоги, завважив Валерій Георгійович, виявилися нечистими на руку, але всі крадії виявилися з його списку.
Цього не буде — гупнув кулаком по столу польовий командир Майдану й викликав керуючого справами міністерства. Бувалий у бувальцях генерал незворушно дивився, як пан Одвірченко власноруч опломбовував шафу, і уважно вислухав його наказ винести її під три чорти хоч до фінчастини, хоч до архіву, хоч до Євгенії Марківни. За п'ять хвилин шафу як корова язиком злизала.
Вийшовши надвечір з кабінету, Валерій Георгійович опечатав двері особистою печаткою, пояснивши ошелешеним клеркам: «Віднині прибирати тут будуть у моїй присутності!»
Наступного ж дня він подарував сто вісімдесят дев'ять однаковісіньких дорогих новеньких портфелів інтернатові математично обдарованих дітей — і зітхнув полегшено. Питання було вирішено — більше таких сюрпризів доля не підкидала.
Незабаром проявилася й незручна деталь: швидко спустошився й не поповнювався холодильник у кімнаті відпочинку. Бар у лімузині спорожнів також. Із цим треба було щось робити, бо соратники по колишній опозиції, швидко позвикавши до якісного й шáрового віскарика, до дармового коньячку, до бутербродів зі свіженьким баличком, валили наприкінці робочого дня до бойового побратима цілими чотами.
Розриваючись між реорганізацією прогнилої ДАІ у європейську дорожню поліцію та боротьбою із корупцією в лавах ввіреного міністерства, Валерій Одвірченко фізично не мав змоги й часу займатися своїм побутом, хіба що посилав до найближчого магазину по пляшку-другу референта, виділивши тому кілька купюр із власного гаманця; отож і потік сподвижників одразу помітно всох.
Незабаром президент, помисливши над діяннями Михайла Сергійовича Грушевського, Шарля де Голля й Франкліна Делано (не плутати із Теодором!) Рузвельта, підписав із усіма політичними силами країни Меморіальний універсал (чи пак — Універсальний меморандум) про злагоду та порозуміння, а затяту прем'єрку, яка від імені своєї партії категорично відмовилася це робити, відправив у відставку разом з усіма міністрами-споборниками. Президентові ж одвічні опоненти, резонно розсудивши, що меморандум жодної юридичної сили не має і, власне, є просто декларацією про наміри, уперто виводили свою нитку, начхавши на приклад усіх великих державотворців світової та національної історії…
Так закінчилося перше пришестя в крісло міністра внутрішніх справ польового командира В.Г.Одвірченка.
Коли за рік по тому він повернувся на посаду, ненависна шафа знов стояла на своєму місці. Та сама чи точнісінько така — міністрові не до шмиги було розбиратися. Він просто знов викликав керуючого справами — іншого вже, але такого ж мудрого генерала — й тицьнув пальцем в окаянну деталь інтер'єру, згадавши при тому пам'ятні всім жіночі ім'я та по батькові.