У ліжку хоробрий вояк виявився суто у фізіологічному сенсі не гіршим за того маляра, як не ліпшим, та от яка біда: з ним Валентина не злітала. Ну, трапляється: і гарна людина, і хороша, а от — немила. І нема на те ради. Вона сподівалася — може, все зміниться після пологів? Але діток мудрий Боженька їм не дав.
…Польовий командир Шульженко був викапаний Славко. Тільки дуже дорослий. Тобто, він виглядав так, як мав би виглядати в зрілому віці художник Ярослав Ґовдя. Направду ж зовнішністю Славко зараз аж надто поступався Миколі. Валентина якось знайшла його персональний сайт в Інтернеті та ледь упізнала своє перше кохання: цей вгодований мордань із довгим волоссям, зібраним у кінський хвіст, навряд чи міг сподобатися колишній Валентині, яка до нестями закохалася в молоде обдарування, а вже в сьогоднішньої не пробудив й миті ностальгійного щему. Навіть ті фото, де він був біля мольберту в своєму фірмовому сатиновому балахоні, не торкнули. Вона вийшла з його сайту і вже ніколи туди не поверталася.
Розділ 21. Що означає прислівник «коли»
(менш ніж за рік до основних подій)
Часто-густо зима в Зелений Клин приходить раптово: до середини жовтня стоїть досить тепла погода, потім одного дня небо затягують брудно-сірі низькі хмари, не знати звідки налітає холодний вітер, густо, мов пух з раптово розпоротої перини, сипле лапатий сніг, вкриває землю, лягаючи впевненим півметровим шаром, і до квітня не тане. І кожна завірюха, хуга чи хурделиця лише підсипатимуть його, поки не навалять з метр, а інколи й більше. Потім приходить сорокап'ятиградусний мороз із дошкульним пронизливим вітром.
Воювати в таких умовах, коли техніка може пересуватися лише дорогами, котрі треба чистити спеціальними машинами, коли солдат шалено мерзне, а пальне в баках танків та тягачів від холоду гусне й перетворюється на кисіль, треба вміти. Полковник Гриценко — вмів. Недаремно він прослужив тут усе життя, кочував по таборах та полігонах: секрети зимової війни з книжок не пізнаються, хоча багато чого про неї там написано. Та найліпший учитель — досвід, і він, як відомо, дорого бере за свої уроки…
Важкого озброєння у полковника було значно менше, ніж йому хотілося: вірні урядові Дружньої Держави генерали вивели війська з території Зеленоклинської республіки під Владивосток разом із усією справною технікою, завантаживши її по саме, як то кажуть, не можу.
Власне, так і було погоджено. На зустрічі в Уссурійську з адміралом флоту Макаровим президент Борис Хрещатицький запропонував: ви виходите й забираєте все, що зможете за раз забрати, передавши нам склади й казарми.
— Я із заколотниками не домовляюся, — попервах почав був приндитися флотоводець.
— Господь з вами, голубчику, — м'яко заперечив Хрещатицький. — Якщо ми й заколотники, то виключно проти самозваної диктатури. Поки Зелений Клин був у Росії, ми спокійно жили та не вигадували жодних республік. А от у Лівонії ми бути не хочемо, не для того наші предки кидали Неньку та їхали колонізувати дику тайгу. Що ж це виходить: ми цю землю півтора століття обживали, обробляли, можна сказати, пестили, а тепер, значить, вона не наша, а належить якимось міґрантам? Жону віддай дяді, а сам йди до… Ну, дзуськи! От коли Росія відновить верховенство своєї влади на Далекому Сході, ми радо обговоримо з її урядом обставини нашої автономії в її складі…
Один-єдиний прислівник з чотирьох літер — «коли» — вирішив усю справу. Сказав би пан Борис: «…якщо відновить…» — провалив би переговори. Сам він у це «коли» вірив мало, та військовий моряк з великою зіркою на погонах, що сидів напроти нього, іншого й не припускав. «Ну, якщо так… Усім, хто проти „читинських самозванців“, заважати не треба. Що більше ці хохли опиратимуться їм, то краще. А коли все владнається, буде видно, що з ними робити».