— Ти дуже зайнятий? Заглянь до мене.
— Що трапилося?
— Прийдеш — побачиш. То я жду.
Турчин знав: автоінспектор уже третій день шукає шофера, котрий вночі наїхав на велосипедиста. На місці пригоди знайшли небагато — кілька невеличких лусочок зеленої фарби, що прилипли до зігнутого керма велосипеда. То означало: на крилах машини зостався слід. Трасою в основному їздять машини трьох районів, отож пошуки розпочали відразу в усіх трьох. Іще не встигли оглянути всіх великих господарств, а ще ж скільки таких, що мають по дві-три, а то й по одній машині. Степанченко, коли згадував про це, хапався за голову, бо злочинець не дурень, не стане чекати, поки його схоплять за руки, а спробує зафарбувати подряпини, або й замінити крила.
«Що ж це Сашкові підняло настрій?» — думав Турчин.
У кабінеті автоінспектора він застав низькорослого, лисого, кошлатобрового дідка — сторожа середньої школи.
— Ось цей товариш, — хитнув головою у бік Турчина, — також цікавиться. То, може, повторите, що казали про Сташевського?
— Коли треба, то чого ж, можна повторити. Тільки я, того, не певен. І мовчав би, щоб не совість: мучить вона мене — людину ж убито. Хоча, якщо говорити правду, Зубко далеко не втік од Сташевського: як і той, не висихав од горілки. Може, вона, клята, і штовхнула його під машину.
Потерпілий Зубко справді був алкоголіком, проте правил руху не порушив.
— І все-таки шкода, — зітхнув сторож, — людина ж бо… Лікуватися, кажуть, збирався їхати, і от…
Старий опустив голову. Він жалів Зубка, який прожив на світі трохи більше тридцяти років. Степанченко почекав і попросив розповідати далі.
— Я, товариші, знаєте, не певен, — зам'явся сторож. — Тут таке діло, що Сташевський також людина.
— А ви не бійтеся, — заспокоїв діда автоінспектор. — Задарма зі Сташевського і пилинка не впаде.
— І я так думаю, тому й прийшов. Значить, діло, я вже казав, було пізнього вечора, а вечір той випав тихий і теплий, то я відпочивав там, де учні книжки читають. Ну, знаєте, бачу: машина наша у двір заїжджає — і прямо в гараж. В гараж, то в гараж, діло таке, знаєте, але ж Сташевського нема й нема. І двері зачинені. Ну, думаю, знову вдома всіх порозгонив, а сам утік. Аж ні, чую: щось там робить, залізом бряжчить. Довгенько возився, я й не знаю, коли пішов. А ранком, значить, почув про убивство і чогось подумав про Сташевського…
— Ви ще про сварку нічого не сказали, — нагадав автоінспектор.
— Ну, перед цим, значить, Зубко перестрів Сташевського коло школи, і вони про щось голосно розмовляли, ніби й сварилися — дуже Зубко руками вимахував. А що воно сталося між ними, то не скажу, бо я після грипу, знаєте, недочуваю. Вже й по лікарнях ходив, і до баб, які зіллям лікують, і нічого. Тільки витратився.
Турчинові здалося, що дід кривить душею: на глухуватого не схожий — голос нормальний, не перепитує. Тоді для чого це? Сам же зголосився допомогти слідству.
— А до цього Зубко зустрічався зі Сташевським?
— Мабуть-таки зустрічався, і не раз, бо ж селище наше невелике, як не зустрічатися. Я, приміром, усіх знаю. Хіба якого там малого…
— А які між Сташевським і Зубком були стосунки?
— Чого не знаю, того не знаю. Ви краще в людей попитайте, в молодших.
— А як себе Сташевський поводив після пригоди?
— Це після того, як Зубка вбило? Лихо його знає. Ні світ ні зоря завів машину й кудись поїхав.
— А коли повернувся?
— Теж не скажу, бо я вдома був. Моя робота, знаєте, нічна.
Після того, як сторож пішов, Степанченко, примруживши праве око, глянув на Турчина:
— Ну, як?
— Якщо по правді, то не знаю, чого ти мене покликав.
— А ти знаєш, що цей Сташевський попри все відмінний водій. Жодного порушення правил руху, коли не брати до уваги, що часто сідає за кермо під газом. Я ж бачив, як він водить машину. Ас! От і закралася в мене думка: він убив Зубка навмисне.
— За що? — здивувався Турчин.
— Приміром, не поділили вкрадене.
— Я теж думав над цим. Тільки ж вони не були в близьких стосунках.
— Це ще треба встановити.
— Я всіх близьких приятелів-товаришів Сташевського знаю.
— Це трохи викривлює версію, — гарячий блиск в очах Степанченка пригас. — І все ж, я займуся Сташевським. Чує моє серце, щось тут є.
— Що ж, давай перевіримо твоє серце.
Сташевського застали в гаражі. Був у комбінезоні, кімнатних капцях, обличчя припухле, очі червоні, дихав горілчаним перегаром. Вгледівши у дверях інспекторів, відклав у бік стартера, якого лагодив, і зворухнувся, щоб іти назустріч, але відразу й передумав. На привітання відповів стримано.