Небо знову затягувалося хмарами, і знову сіяла густа і холодна мжичка. Жінка мовчала, до хати ие запрошувала. Руки були заквецяпі у вареній картоплі та мокрій дерті — мабуть, замішувала поросяті, але не витирала їх, хоч поряд на тину висіла ганчірка.
— Ви чого хотіли? — без особливої цікавості ковзнула поглядом по інспектору.
— Треба поговорити. Тільки давайте зайдемо в хату. — Не чекаючи згоди, Павло пішов до дверей, молодиця шморгнула носом і почалапкала слідом, а поки обчищав біля порога черевики, обминула його і зайшла до хати першою. Напросила сісти, а сама прихилилася спиною до одвірка, вкніпившись поглядом у покуть, де, зап'ятий рушником, висів портрет сумної бабусі.
Із сусідньої кімнати виглянуло двійко білоголових дітей — хлопчик та дівчинка. В їхніх очах не було журби, печалі, як у материних, а лише цікавість. Мати суворо подивилася на дітей, і ті заховалися. Затим знову спитала в Турчина, чого йому треба. Він пояснив.
— Та я ж усе-все, що знала, розказала, — зітхнула вона. — Пішов із дому, як завжди, десь біля восьмої вечора, а його машина вбила десь біля дев'ятої чи трохи пізніше. То хіба я знаю, де він був цей час? Може, в бухвет чи магазин завертав.
Певно, воно так і було, бо в кишені Зубка знайшли розтовчену пляшку з-під вина. Вдавши, ніби не знає, що покійний пив, Турчин спитав:
— Ваш чоловік заглядав у чарку?
— Через ту кляту горілку, може, й під машину попав, — не забарилася молодиця. — Раніше хоч на роботу йшов тверезим. Як тільки терпіли такого?
— Мабуть, не знали.
— Може, начальство й не знало, а ті, що з ним, замовчували, бо то все дружки його. Я не хотіла, щоб він ішов у сторожі, але дружок його, Іван Харчук, таки наполіг на своєму.
— Хто цей Харчук?
— Сторож. Я своєму говорила, щоб у колгосп ішов. Де там! Легкого хліба закортіло.
— Той сторожівський легкий хліб не так уже й оплачується. Де ж чоловік брав гроші на горілку?
— Що заробляв, те й пропивав. Додому й копійки не приносив. Правда, десь днів за три до смерті купив хлопцеві костюмчик, а дівчині пальтечко, і ще в кишенях його знайшла п'ятнадцять карбованців.
Турчин відчув, що починає хвилюватися.
— А до цього стільки грошей не знаходили?
— Якийсь карбованець-два.
— А в день зарплати?
— Те ж саме. Він одразу відносив гроші в буфет, де завсігди брав горілку в борг. Якщо й зоставалася якась копійка, то ховав од мене. Якось я домовилася з начальством, аби мені зарплату давали. Було мені за те…
— Бив?
— І кулаків набачилася, і матюків наслухалася. А поки не пив, чоловіком був. Кращого й не треба.
— То правда, горілка калічить людей. Кіндрат Сташевський, коли знаєте такого, колись теж був гарною людиною, а зараз, бачите, до чого дійшов.
— Той уже зовсім совість утратив.
— Кажуть, що й ваш із ним випивав.
— Хто їх знає. Вони, ці алкоголіки, часто збираються в «гадючнику». Тамарка там пригощає їх. З того пригощання вже й хату собі вимурувала, і машину купила, бо п'яниця, як заллє сліпи, тоді й помиї може хлебтати.
Розмова велася невимушено, і Турчин зважився на більше:
— Ви можете пригадати, де був покійний ваш чоловік тої ночі, коли обікрали магазин?
Жінка зворухнулася, ніби нарешті зважилася відірватися од одвірка, до якого тулилася спиною. Крізь смуток в очах прохопилося здивування чи й страх.
— Ви думаєте, що він обікрав магазин?
— Я такого не кажу, — повільно заговорив Турчин. — Але ж ви самі сказали, що останнім часом у нього завелися гроші.
Жінка задумалася.
— Він ніколи не приходив додому впору. Тоді теж, здається, повернувся пізно, може, у дві, а може, і в три години ночі.
Жінка, либонь, нічого не втаювала. Турчин слухав її втомлений голос, дивився на маленькі, поплутані синіми жилами руки, на сиві пасма кіс, що повибивалися з-під сірої потертої хустки, на сині мішки під очима, на кругле, змучене обличчя, що на нього старість передчасно наклала свій відбиток, і серце проймала жалість. Тихо попрощався і поїхав мотоциклом у ПМК, до Івана Харчука.
Був це чоловік огрядний, обличчя розповніле, сонливе. Якраз тої ночі, коли обікрали магазин, перевіряли пости. Харчук був напідпитку.
Інспектор знайшов його в невеличкій, наскрізь прокопченій цигарковим димом кімнаті. Важке повітря навіть у такого запеклого курця, як Павло, застрявало в горлі.
— Хоч би двері прочинили, — не втерпів, щоб не зауважити.