І тут у великій пригоді слідству стала завбачливість Степана Нужного: коли покровителю злочинців, начальнику райсільгоспуправління Пилипу Власюку на його п'ятдесятиріччя дарували імпортне шкіряне пальто, він запропонував під підкладку імпортного шкіряного пальта підшити шматок матерії, на котрім вишити: «Нашому благодійнику і покровителю». Там було перераховано всі речі й гроші, що отримував «благодійник» від комбінаторів. Ніякого підпису не було, зате Нужний розказав, які слова і якою заполоччю вишито.
До «благодійника» прибули з обшуком пізнього вечора. Він уже повернувся з роботи, був одягнений у чорний елегантний спортивний костюм. Худорлявий, підтягнутий, рухливий, обличчя ледь видовжене, без зморщок, сірі очі гострі, проникливі, хоча русявий чуб негустий, крізь м'яке волоссячко просвічувала лисина. Оперативників зустрів холодною усмішечкою..
— Як я зрозумів, ви до мене з обшуком? — підвів рідкі брови. — А ви знаєте, хто я?
— Знаємо, — спокійно сказав слідчий. — Ось постанова. Прошу ознайомитися.
Читав п'яте через десяте або й зовсім не читав, а лише втупився поглядом у написане, щоб у такий спосіб зосередитися, взяти себе в руки. Коли одірвався від паперу, був, як і раніше, спокійний, самовпевнений, хіба що в очах змигувала тривога.
Зайшов Яківчук із понятими, і Сивокінь розпорядився починати обшук.
Перша шафа, яку відчинили, була, як бочка огірками, | забита дорогою імпортною одежею. Те ж саме було і в другій, і в третій. Шкіряні пальта — три чоловічі і чотири жіночі — були у четвертій. Знімаючи їх, Сивокінь відчув, як тіло виповнюється гарячим тремтінням: а що, коли ярлика нема? Заглянув під підкладку одного пальта… Ярлик був у другому. Слідчий обережно, тильною долонею витер із обличчя піт і посміхнувся:
— Ось такі, значить, пироги…
Якусь мить дружина Пилипа Власюка стояла нерухомо, здавалось, і не дихала, потім глипнула на чоловіка. Той ухопив тонкими, збілілими губами повітря, яке нараз для нього стало ватяним, і залементував:
— Це шантаж! Ви не маєте права! Я скаржитися буду! Я зараз… Прокурору… Не дозволю…
— Можна й прокурору, чого там, — мовив слідчий і не втримався від іронії: — Поки ви з ним переговорите, я напишу постанову про накладання арешту на ваше майно.
— Як… це?! За якими законами?!
— У постанові усе буде сказано.
Пилип Власюк рішучим кроком підійшов до телефону, взяв трубку, проте дзвонити не став, лиш пригрозив:
— Ви мене ще запам'ятаєте!
Із Пилипчуком також великого клопоту не мали. Самійленко та Нужний, а згодом і Дерев'яний дали показання. Коли Пилипчук попався в Києві і оперативники воднораз вийшли на Товкача, останній (втрачати йому було нічого) зустрівся зі Степаном Нужним, зізнався йому, що то вони, Товкач і Пилипчук, обікрали квартири, і пригрозив: «Якщо ви зі своїми зв'язками не відведете од нас біди, я викрию ваші махінації з худобою. Нам за квартирні крадіжки дадуть по шість-сім років, ми повернемося з тюрми й знову будемо шоферувати, а вам розмотають усю котушку…» Виручателів не знайшлося, тоді й умовили молодшого Нужного взяти на себе вину. За кожний рік перебування в тюрмі обіцяли платити по три тисячі — кожен по тисячі.
Пилипчук не опирався. На першому ж допиті він зізпався у квартирних крадіжках, сказав, що задум цей прийшов першому в голову не Товкачу, а йому. І відбитки від ключів сам зробив, і вівчарки Нужного та Дерев'яного сам повбивав. Речі Самійленків перевезли УАЗом, речі Нужного — машиною Товкача; частину речей Дерев'яного теж перевезли УАЗом, решту перенесли в руках.
— Ми сподівалися взяти у них золото, гроші, — говорив Пилипчук. — Але, видно, добре ховають. Звідкіля в них золото? Скупляють же. Кожного разу, як тільки бували в Києві, Дерев'яний бігав по ювелірних магазинах. Я на власні очі бачив, як він за один перстень заплатив аж три з половиною тисячі карбованців.
Совість Пилипчука не мучила:
— Ми в держави крали чи в людей, які добро нажили горбом? Ми відбирали у злодіїв… Як отой чоловік із кінофільму «Бережись автомобіля»…
— Той, із кінофільму, до речі, виручені гроші відсилав у дитячі будинки, а ви хотіли пустити на купівлю власного автомобіля.
— Більше не взяв би і копійки.
— Теж відправляли б у дитбудинки?
— А що? Відправив би.
— А Товкач?
— Я з ним про це не говорив. Не встиг.