Павло Турчин був дуже здивований, коли з материного листа дізнався, що повісився їхній колишній сусід Іван Павлюк. Знав його давно, можна сказати, виріс на його очах — Іван дружив із Павловим старшим братом. Замолоду був веселий, голосистий, як і Павлів брат, — зійдуться, бувало, обидва та як затягнуть народної, то хіба що на Садибах не чути — за горбами вони.
Парубкувати почав рано, оженився до армії на сусідській дівчині Дарці. Була вона років на два старша від нього, чорнява, бистроока, до роботи беручка — встигала і в школі прибирати, і ланку обробляти. В армії втрапив у будівельники і, хоч мав лише п'ять класів, дослужився до старшого сержанта, зостався на надстрокову, отримав квартиру з усіма комунальними вигодами, забрав дружину і доньку, начальство подяками його обсипало. Проте ледве дотягнув три роки, на які уклав угоду.
— Дисципліни не боюся, — розказував, — порядок скрізь потрібен. Без нього погано. Робота не по мені — ось у чому штука-закаблука. Ще якби в полях будувати, а то все по містах… А над ними і небо не таке, як над селом чи полем, — якесь темне, закопчене. Тисне на людину, ніби кам'яна брила. Як зводили будинки багатоповерхові, то вилізу на найвищий і дивлюся, чи не видно поля, чи не принесе вітер його запаху. А то шофера якогось попрошу, щоб закинув мене хоч на часину в поле. Там уже намилуюсь, надихаюсь…
Зняв погони й знову став до коней: орав, сіяв, возив, що треба було возити, а як верх почала брати техніка, пішов їздовим на ферму. Чорнявий, завше засмаглий, широкобровий, плечистий, кремезний, неквапливий у словах і рухах, як і всі люди, що знають собі ціну, шанують свою і чужу гідність, він був чоловіком на весь куток, якщо не на все село. Одна вчителька, красуня з красунь, хвостиком за ним бігала (вже тоді був одружений), а Павлюк тільки очима лупав.
— І чого ото вона? Хіба я не такий, як усі.
Їздові кепкували з Івана, називали його макухою, лопухом, тим, на чиїх вухах махорку сушать, а він із того лиш посміхався. Коли ж те патякання обридало, піднімав брови й казав:
— Ото вже люди. Невже не бачать, що моя Дарка краща від усіх?
— Хіба неодмінно треба розводитися. Можна і тихцем, у гречку, так би мовити…
— То злодійське діло, а злодієм я ніколи не був.
Років до сорока Павлюк на здоров'я не скаржився, міг і з'їсти, і випити, і роботу яку завгодно зробити. Як звернуло на п'ятий десяток, почав гнутися: то з виразкою шлунка лежить у лікарні, то із запаленням нирок, то кишки, як сам сумно казав, забарахлять, то серце не так, як треба, стукає… Іван схуд, сивини в густому смоляному чубові з кожним роком додавалося, голос хрипкуватим став, на гулянках все рідше вилітав його у пісню, а трубу (грав у духовому оркестрі) віддав сусідському хлопчикові.
— Бери, весели людей, — і відвернувся, заплющив очі.
Та найдужче переживав чоловік, що вже робити так не міг, як раніше. Було, хуру гною накидав і не розгинався, а тепер підніме кілька навильників і стоїть, зіпершись на граблі, а то й об віз, хоч і одежу при цьому замастить. Домашньому господарству (воно у Павлюків завжди було велике) колись сам лад давав, жінка знала тільки корову доїти та за городом дивитися. І тут уже був не робітник. Дарці довелося свої плечі підставляти, бо двоє дітей із трьох, хоч і жили в селі, але мали свої сім'ї, а відтак і свої клопоти.
Колгоспне начальство перевело Івана на легшу роботу — бригадним об'їждчиком. Бригада — то село, колишній колгосп, де до об'єднання було чотири рільничі бригади. Є за чим дивитися. Виділили невеликого візка, прудкого буланого коника, і Павлюк як вирушить із дому на світанку, то заявиться аж увечері. Засмаг іще дужче. Здавалося, навіть біла чуприна стала на сонці чорніти.
Гостюючи в матері, Павло завше вставав рано — зарядку зробить, гній од корови викидає, води наносить, щоб на весь день вистачило. Ледь не щодня бачив, як Павлюк тарабанив «на службу». Останнього разу стрілися торік, Павло ніс воду, а Павлюк їхав. Натягнув віжки, усміхнувся щиро.
— Здорово, Якимовичу! — і першим простягнув руку. Вона в нього була вузлувата, пальці порепані і нігті чималі, бо забував їх зрізувати. Дивився прямо, ясно. Здавалося, вельми вдоволений собою, роботою, світом.
— Надовго в рідні краї? — розпитував. — На кілька днів? Погано, звісно, але й те добре. А то твій брат у недалекій стороні осів, два автобуси в Київ ходить, а вже вважай років три носа не показував. Може, в начальство вибився? Останній раз, як був, хвалився: скоро, мовляв, пойду вперьод. Я йому й кажу: іди, хай бог помагає, тільки не забувай оглядатися, щоб дороги не забув — а раптом вертати доведеться. А він: «Я ні при яких обставинах назад не повернуся». Який, га? Ну, а ти ж як? Чув, мати хвалилася, теж уперед пішов, капітаном став. Так і до генерала дослужишся.