— До цього ще далеко, — усміхнувся Турчин.
— А ти натисни. А то полковники в селі є, а генерала жодного. І хоч би раз форму надів. Який ти в ній, га? Чи, може, соромишся? Є ще такі, що на міліцію пальцями показують. Так, скажу тобі, я придивився до них: то в основному народ, за яким давно тюрма плаче. 6 й чесні, тільки затуркані. Про міліцію добрим словом згадують тільки тоді, як прикрутить. Так що натягуй мундир і при повному параді приходь увечері до мене.
— Спасибі, Іване Семеновичу. Велике спасибі. Тільки мундир свій я зоставив дома і сьогодні виїжджаю. Іншим разом неодмінно заявлюся при всіх регаліях.
Через два дні в Павла й Люби відпустка, збиралися провести її у Павлової матері. Турчин подумував, що мундир таки доведеться взяти і йти до Павлюка в гості «при повному параді», бо чоловік запрошував щиро і може образитись. І ось тобі маєш… У голові не вкладалося, щоб такий дядько наклав на себе руки.
— Якась на те була причина, — зітхнула Люба.
— То правда… — погодився Павло.
Турчиниха про приїзд гостей знала і, як могла, так і приготувалася: побілила хату, наскладала сиру, набила масла (невістка любить домашнє), приберегла качок — це для Павлуші, а внучці Лідусі завжди свіже молоко та в городі все свіже, а дитині, чула по радіо, цього найбільше треба.
Турчини приїхали вдень, а під вечір уже зібралися сусіди. Посідали за стіл, пригощалися. Прибіг і Семенов — покійного Павлюка швагро, високий, сутулуватий, із облізлим носом. Сестри та матері покійного не було, Павло даремно на кожен скрип дверей повертав голову. Коли всі пообідали, а сусіди в приїжджих що треба розпитали і вже гомоніли між собою, Павло взяв дочку і непомітно став вибиратися з-за столу.
— До Павлючки? — пошепки спитала Люба.
Павло мовчки кивнув головою.
— Ти куди? — спохопилася мати.
— Хай трохи погуляє з Лідкою, — відповіла невістка.
— Могла б і сама, — ніби образилася Турчиниха. — Вона ж уже велика.
— Я ще маленька, — закопилила губу Лідуся.
— Ой, хитруля ти! — помахала пальцем на свою улюбленицю Турчиниха.
Павлючка сиділа серед двору й обривала на дрібній моркві миршаву, пересохлу гичку. За тих кілька місяців, відколи її не бачив, вона згорбатіла, зовсім висохла, обличчя, руки зчорніли, очі зблякли. Павла ніби й не бачила, хоча старався ступати твердо, кілька разів прокашлювався. Лиш коли заговорив до доньки, стара підвела голову.
— Це ти, Павлику?
— Я. Доброго дня вам!
Павлючка щось шамкнула і знову звела маленькі очі на облізлу стіну хліва. Руки механічно й далі обривали гичку на моркві.
— Я чула, що ти приїхав… Наш оио клітку кролям кинув збивати й побіг, а я оце сиджу. Куди вже мені бігти… — Вона заплющила очі, тверді жили на обличчі зворухнулися. — Куди вже мені веселитися… Таке стряслося. Чи хоч; думала, хоч гадала. Ой, що він наробив! — заплакала.
Лідочка злякано притислася до батька, і він погладив її біляву голівку.
— Такий сором… На всеньке село сором. Йому там нічого, лежить, а як нам тут… Дітям його як? Ой, що ж він наробив!..
Павлючка ще довго приплакувала та примовляла, довго руки в неї тремтіли, вже й Лідочка встигла заспокоїтися і, побачивши двійко кошенят, що вигрівалися на сонці, попросилася в батька, щоб відпустив до них. Приплакуванню баби, здавалося, не буде кінця. Павлові незручно було стояти мовчки над нею, і він шукав очима, на чому б сісти. Поблизу не виділося ні пенька, ні стільчика.
Павлючка глибоко схлипнула, помовчала і знову заговорила:
— Чи хоч би сказав кому, чи натякнув. Я ж того ранку, Павлику, була в нього. До Маріки йшла. Вона в нас, ти знаєш, нездужала. Пізненько вже йшла, бо поки своїх повипроваджувала на роботу, поки лад у хаті дала, то й сонце височенько підбилося. Йду мимо хати Іванової, дай, думаю, загляну. Щось мені ніби штрикнуло. Заходжу. Бачу: візок стоїть, а коня нема. Я до дверей. Відчинені. Заходжу в хату. Тихо так. Іван, як є, вбраний, ніби на роботу, лежить на дивані. З обличчя змарнілий, і очі якісь такі, ніби не його. Я й питаю: чого не на роботі? А він: «Ніде вона не дінеться, та робота». Мене й укололо, бо ж любив роботу, ніколи отак серед білого дня не вилежувався. Коли болить що, кажу, то поїдь у район, до лікарі». Скільком же допомагали, і тебе не раз вирятовували. А він: «Не піду я вже до лікарів. Ніколи не піду». Я стала його розраювати: мовляв, даремно лікарям не довіряєш. Я оно, стара, була при смерті, а вони мене з того світу витягли. Сам же знаєш? А він своєї: «Вони вже мені не треба». Візьми, дурна бабо, слова ці в голову. Так ні, не взяла, подумала, грішним ділом, що з ранку приклався до чарки й меле таке. Махнула рукою й пішла до дочки.