— Погано живеться? — бризнув слиною Семенов. — Тоді влітучуйся к бісовій матері!
— Тепер ти герой… Тепер ти все можеш собі дозволити, бо вже нема за нас, бідних, кому заступитися. Бачив би ти, Павлику, що він тут виробляв перед самим нещастям. Приплівся додому, як ніч, і давай до всіх приставати. Катерина щось сказала, то він її дрючком по голові. Як стояла, так і впала. Я заступилася, то він і мене потурив. Ухопив сірники і хотів усе палити. Хтось переказав Іванові. Прибіг він. Бити не бив, а тільки як схопив за руки, то так назад і повикручував. А потім і каже: «Якщо ти ще будеш знущатися з матері й сестри, то я тобі зовсім руки повикручую. Ложки не зможеш узяти. Годувать будуть, як маленького».
— Ха, спробував би… Це що я п'яний був, то насів. А так ухопив би…
Сутичка між родичами сталася за три дні до того, як Іван збирався накинути на шию петлю. Була вже тоді і нього думка про самогубство чи ні? Навряд. Проте не може бути, щоб вона з'явилася раптово. Певно, нічого такого за ці три дні не сталося. Ні, тут щось не так.
— А потім куди Іван пішов?
Павлючка й Семенов подивилися на Турчина нерозуміюче.
— Ну, після того, як утихомирилося.
— Я цього не скажу, — розвела руками Павлючка. — Голова геть драна стала. Нічого в ній не держиться.
— Те, що вам треба, — в ній держиться, — дорікнув Семенов. — Ніби не бачили, як він заліз у комірчину і там прямо з пляшки…
— Не наговорюй на нього! Не наговорюй — замахала руками Павлючка. — Не рівняй із собою. Він ніколи з горілкою не цілувався, як ти. Він хазяїн був, а ти батіг клоччя.
— Ви мене й моїх дітей годуєте? Ви?!
— Якби не Катерина, вони з голоду вимерли б.
— Оце так, Пашо, приймакові: роби грудьми, все одно не будеш людьми. Все мені Іваном очі колють. А я не хочу, як він. Не хочу, і крапка! Я хочу спати в хаті, а не в літній кухні. Якщо вже гнути горба, то треба, щоб для добpoгo життя. Так я кажу, Пашо? А Іван чорт знає для чого гнув.
— Що ти мелеш? Нащо мертвого паплюжиш?
— Хіба паплюжу? Я кажу, як є. Я на Івана зла не держу, та тут таке діло, що й держати нема на кого. Але не пришивайте йому ангельських крил. Любив він горілу Може, не так, як я, але любив. І по тому, як мені руки покрутив, таки прикладався до пляшки. Потім сидів там, на колоді, й мовчав. Курив іще і ні на кого не дивився. Я, правда, теж не хотів із ним балакати, допив те, що зосталося після нього, і вклався спати.
Павлючка важко зітхнула. З обличчя видно було, хоче щось сказати, але не зважується. Може, було б краще, якби Семенов десь дівся? Тільки тут іще нагодився Митько Бирко, літами майже вдвоє молодший од Семенова, однак друзі — нерозлийвода.
— Про що суперечка?
Семенов недобре зиркнув на тещу.
— Та ось, помиї на мою голову виливають.
— На орбіту тещу! — весело засміявся Митько.
— Обох вас на ту орбіту, — махнула рукою Павлючка й попленталася на город.
Бирко кинув у рот дешеву цигарку.
— Так об чім спір?
— Понімаєш, теща святим Івана робить, а мене в болоті місить.
— Не первина.
— Злість, понімаєш, бере. Треба, щоб все по правді, а ще перед чужими людьми. Ти був тоді, як я, того, хватив лишнього і підняв шарварок?
— Ніби ти його один раз піднімав.
— Та перед тим, як Іван у петлю…
— А-а! Так я прийшов уже по всьому.
— Воно так. Але ти сидів поряд з Іваном і мусив би чути запах горілки.
— А чорт його знає! Я теж тоді був «під газом».
— А як додому йшли?
— Слухай, мій же ніс — не пробірка автоінспектора.
— То ви разом ішли додому? — втрутився Турчин.
— Ішли. Щоб так уже розмовляли, то ні… Я про щось розказував, Іван слухав і мовчав. Я думав, що це Семенов його розстроїв, а тепер бачу, що ні.
— З чого такий висновок робите?
— А про що він міг думати, як не про самогубство? Да, вже як мали розійтися, Іван і питає мене: «Нащо, Митьку, стільки п'єш?» — «Бо хочу», — кажу. А він: «Не можна так жити, як ви живете з Семеновим. Людина, Митьку, повинна жити красиво, бо на те вона й людина». Як, га? І де тільки нахапався таких слів? Сказати, що в книжках, так не бачив, щоб читав.
— На нього інколи находило, — докинув Семенов.
«Значить, у житті Павлюка було щось таке, що він вважав негожим людини, — зродилася в Павла думка. — І вже того вечора чоловік міг думати про самогубство. Чорні мислі намагався пригасити горілкою. Тут, здається, Семенов, не наговорює. Отже, стану афекту, як кажуть лікарі, не було. Все намислив завчасно. Що ж упало на нього? Що?»